Меню сайту

3АСЛУЖЕНИЙ НАРОДНИЙ АНСАМБЛЬ ПІСНІ І ТАНЦЮ УКРАЇНИ "ДАРНИЧАНКА" Неділя, 23.07.2017, 17:12
Вітаю Вас Гість | RSS
 
 З КНИГИ Г.ВЕРХОВИНЕЦЬ,В,МАРУСЕНКО "ПІСЕННА РОДИНА"

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      Галина Верховинець

Валентина Марусенко

 

ПІСЕННА РОДИНА

 

Коли співає "Дарничанка”,

Змовкають в гаї солов’ї.

Злітає пісня, ніби чайка,

І в серці трепетно моїм.

 

Коли співає "Дарничанка”,

Неначе вруниться весна.

Пісні її – живильна ватра,

Неопалима купина.

Г. Козаков.

 

Передмова

У далекому 1962 році в Будинку культури Київського комбінату штучного волокна (нині ВАТ "Київхімволокно”) вперше зібралися обдаровані його робітники, щоб створити власний ансамбль пісні і танцю "Дарничанка”. Адміністрація комбінату всіляко підтримувала колектив, гаряче дбала про його творче зростання, розуміючи, що "не хлібом єдиним живе людина”. Та згодом, коли підприємство опинилось у глибокій економічній кризі, змушена була відмовити людям і в хлібі, і в художній творчості. Розпалися танцювальна та оркестрова групи ансамблю, припинив би своє існування і хор, коли б не самі його учасники. На той час більшість з них втратила роботу на рідному підприємстві. Однак ці люди, змучені щоденними пошуками заробітку, нестатками і негараздами в родинах, йшли до Будинку культури. За його порогом вони лишали буденні клопоти, опиняючись в обіймах Господині пісні. В ній знаходили і розраду, і добрий заряд оптимізму. На щастя, знайшлися тут і їхні однодумці – добрі, мудрі люди, які підтримали ентузіастів. Гуртом вони таки зуміли зберегти співучу групу "Дарничанки”. Відтоді і почалася історія вже по суті нового колективу.

Можна любити пісню, зачаровуючись багатством її образів і почуттів, а можна просто жити нею, віддавати їй усі щедроти душі. І ділитися неоціненим народним скарбом з іншими. Та так, щоб озивався він у серцях глибоким почуттям любові і шани до свого рідного, святого. А "дарничани” інакше і не вміють. І це про них, теперішніх виконавців, та їхніх попередників наша розповідь. А ще про тих, хто доклав немало сил, енергії і таланту, щоб зберегти самобутній колектив, вдихнувши в його творчість нове життя.

 

Минуле й сьогодення

Такий ми народ, українці – ніколи не розлучаємося з піснею. Вона розрадить і втішить нас у скруту, звеселить у добру годину. Ми беремо її в далекі і близькі дороги. А вже коли зберемось у святковому колі, отут настає її зоряний час! І тоді кличе вона в помічники ще й іскрометний танець...

Залюбленістю в народне музичне мистецтво відзначалася й робітнича молодь новозведеного Комбінату штучного волокна, що розкинув свої корпуси в Дарниці, на лівому березі Дніпра. Тут у кожному цеху були свої співаки й танцюристи. А найбільш обдаровані з них збиралися в Будинку культури на репетиції хору й танцювального ансамблю. Спільні концерти двох колективів надзвичайно тепло сприймалися робітничою громадою. Це й спонукало керівництво Комбінату об’єднати їх, створивши ансамбль пісні і танцю. Таку ідею гаряче підтримали в Республіканській Раді Профспілок України. На посаду художнього керівника нового колективу запросили тоді вже добре відомого фахівця, глибокого знавця народної хореографії, заслуженого артиста Української РСР Кіма Василенка.

На першій зустрічі митця з аматорами визначилась назва колективу: "Дарничанка”. Це була своєрідна данина району базування ансамблю – історичній місцевості Києва, оповитій давніми легендами й переказами... Інші питання торкалися організації роботи в колективі. Вирішили зокрема поповнити танцювальний склад ансамблю.

Помічники художнього керівника Олександр Сокол та Михайло Віленський зуміли відшукати в дарницьких школах талановиту молодь, яка склала підготовчу групу. За півроку інтенсивних репетицій нове поповнення вже працювало над дебютною програмою "Дарничанки” поруч зі своїми старшими колегами.

Так писалися перші сторінки історії нового дітища Кіма Василенка.

Усе своє свідоме життя Кім Юхимович Василенко присвятив мистецтву народної хореографії, поєднуючи наукові дослідження з практичною діяльністю.

Захоплення народним танцем прийшло до нього ще в дитячі роки у рідному селі Аули, яке з 1936 року увійшло в межу міста Дніпродзержинська. Там, як і по всій Україні, жодне свято, народне гуляння, не обходилося без милозвучної пісні, запального танцю. Хлопчика захоплювала віртуозність парубків, які вправно вибивали "чечітку”, злітали в гору, відштовхуючись від землі в "присядках”. І все це розгорталося на барвистому тлі створеному дівочим рядом в яскравих національних костюмах. Взявшись за руки поза спинами, дівчата рухалися "плетінкою” то вправо, то вліво, а потім разом з парубками ступали у вируюче коло... Кім у мріях бачив себе не лише учасником тієї дивної картини, але й творцем нових танцювальних візерунків...

Його мрія збулася вже наприкінці війни. Пройшовши з боями Чехословаччину, Румунію, Югославію, Угорщину, після тяжкого поранення він повернувся у рідні краї. І тут, у Будинку культури заводу імені Дзержинського, створив ансамбль танцю "Дніпро”. Скоро про цей колектив пішла гучна слава по всій Україні: ансамбль неодноразово виборював першість на республіканських та всесоюзних творчих змаганнях. А в 1957 році на Всесоюзному фестивалі молоді і студентів у Москві колектив завоював Золоту медаль лауреата.

Паралельно з роботою в ансамблі "Дніпро” Кім Василенко вчиться заочно в державному інституті театрального мистецтва в Москві. Будучи студентом цього престижного учбового закладу, він пише свою першу наукову працю: "Українські танці на клубній сцені”...

Роботу в ансамблі „Дарничанка” балетмейстер також поєднував з науковою працею: в інституті мистецтвознавства фольклору та етнографії Академії Наук України в 1965 році він захистив дисертацію на тему: "Питання розвитку сучасного народно-сценічного сюжетного танцю”, в якому використав свій досвід роботи в ансамблях "Дніпро” та "Дарничанка”.

Сюжетність домінувала у творчості Кіма Василенка. І тут його постановки завжди сприймалися глядачами, як пісня, пісня без слів – настільки переконливою  і захоплюючою була мова кожного руху виконавців.

У 1969 році видатному хореографу було присвоєно високе звання "Заслужений діяч мистецтв УРСР”.

Задуми Кіма Василенка охоплювали розмаїття тем – від історичного минулого до сучасного життя. Дещо йому вдалося втілити не тільки в аматорських колективах, але й у Державному ансамблі танцю України (1976-1977 рр.).

Вершиною творчої фантазії Маестро стала хореографічна вистава "Билина про Київ”, поставлена в 1982р до 1500 – річчя столиці України. Це було унікальне видовище, в якому разом з "Дарничанкою” взяли участь кращі колективи України. На той час балетмейстер вже працював у Київському Інституті культури і очолював нову, створену за його власною ініціативою, кафедру народної хореографії. Тут у 1999 році Кім Василенко захистив докторську дисертацію і став першим у світі професором народної хореографії…

13 січня 2002 року перестало битися серце Митця і Педагога. А його справу продовжують численні вихованці і послідовники, оберігаючи красу народного мистецтва…

 

До дебюту "Дарничанки” готувалась і її хорова група. Цьому колективу також пощастило на керівника. Його очолив Валентин Швиденко, людина безмежно віддана народно-пісенному мистецтву.

Валентин Тарасович Швиденко народився у співучому краї – Житомирському Поліссі. Рідне село Соболівка щедро обдарувало його піснями. З раннього дитинства ходив з мамою до церкви, охоче там співав із старшими і, сховавшись десь у куточку, подалі від людських очей, копіював рухи дяка. А коли того з якихось причин не стало – запросили Валентина його замінити, бо хор треба було везти до району. Пісні соболівців западали глибоко в серце, тривожили душу і, зрештою, покликали в дорогу… Валентин Швиденко закінчив Житомирське музичне училище, далі – Київську консерваторію по класу корифея українського народного хорового музичного мистецтва Григорія Верьовки. В "Дарничанку” прийшов, вже маючи чималий досвід роботи хормейстером в аматорських колективах Черкащини та Києва. Під час роботи в "Дарничанці”, як вельми досвідченого фахівця Рада Профспілок України направляла його в Крим для методичної допомоги народно-хоровим колективам і він робив усе для розвою в цьому краю українського народного хорового мистецтва. Певний час Валентин Тарасович працював у навчальній студії хору ім. Григорія Верьовки, Київському інституті культури, а згодом 14 років очолював славнозвісний студентський ансамбль "Колос” Київського  сільськогосподарського інституту.

В. Швиденко багато працював над створення репертуару для народного хору – він автор численних обробок українських народних пісень та авторських творів.

Валентин Тарасович дотримувався думки: "якщо людина хоче співати, не треба позбавляти її цієї можливості”. Він брав у колектив усіх бажаючих. При цьому хор "Дарничанки” налічував близько 100 осіб, і перед кожним з них він прагнув розкрити красу народного гуртового співу, звертаючись у своїй праці до традицій народного виконавства…

У 1965 році, після тріумфальних виступів ансамблю в Москві та Ленінграді в рамках Днів України, Валентину Швиденку було присвоєно почесне звання "Заслужений артист Української РСР”.

Не стало великого подвижника народно-хорового співу 3 грудня 1994 року.

 

І ось настав день творчого екзамену для обох складових нового колективу. Концерт відбувся у рідному Будинку культури при переповненому залі. Кожний номер супроводжувався овацією!

То були роки становлення і творчого зростання "Дарничанки”. Вже в 1963 році ансамбль виборов звання лауреата на республіканському та всесоюзному оглядах художньої самодіяльності, а ще через рік колектив став носити звання "Народний”. У 1967 році Указом Президії Верховної Ради Української РСР за видатні заслуги в розвитку українського народного самодіяльного мистецтва "Дарничанці” присвоєно високе звання Заслужений ансамбль пісні і танцю Української РСР.

З перших днів свого існування колектив активно включився в мистецьке життя столиці України. Він знайшов своїх шанувальників і в різних регіонах рідного краю, в республіках колишнього Радянського Союзу. Перед ансамблем пролягли дороги також і за межі Батьківщини… На перших зарубіжних гастролях "Дарничанку” представляла танцювальна група. Вона  й проклала стежку в країни Європи для всього колективу…

1967 рік виявився кризовим для хорового складу ансамблю: звільнився з роботи Валентин Швиденко. Хор продовжував репетиції з різними керівниками, поступово втрачаючи і людей, і свої мистецькі позиції...

Все змінилось на краще у 1973 році, коли на посаду хормейстера прийшов уславлений диригент і композитор, заслужений артист УРСР Анатолій Пашкевич. На той час його численні пісні, зокрема – "Синові”, "Хата моя, біла хата” і такий шедевр, як "Степом, степом”, увійшли до золотого фонду музичного мистецтва України. Як і цікаві обробки народних мелодій, зібраних митцем і у своєму рідному краї – на Житомирщині, і на Черкащині, де він тривалий час жив і працював.

У "Дарничанці” Анатолій Пашкевич перш за все оголосив набір до хорової групи, відбираючи тих, хто володів народною манерою співу. Вже на перших репетиціях він дав зрозуміти співакам, який прекрасний „інструмент” – людський голос, і як ним треба користуватися. У перший рік роботи, згадує ветеран хорової групи Василь Іванець, Анатолій Пашкевич працював виключно над звукоутворенням, тембрами та технікою співу. А після того – що репетиція, то нова пісня.

У 1974 році Кім Василенко, який роботу в "Дарничанці” поєднував з педагогічною і науковою діяльністю, залишив колектив. Обов’язки художнього керівника ансамблю прийняв Анатолій Пашкевич, а танцювальну групу очолив відомий в Україні хореограф, заслужений артист УРСР Леонід Калінін. Художній керівник дбав, щоб співаки й танцюристи були рівноправними партнерами в колективі.

В цей період "Дарничанка” багато подорожувала. Ансамбль виступав у різних містах і селах України, він побував з концертами у Чехословаччині та Польщі. І скрізь аматорів супроводжував тріумфальний успіх…

У 1977 році Анатолію Пашкевичу запропонували відродити Волинський народний хор. А художнім керівником "Дарничанки” став заслужений діяч мистецтв УРСР Григорій Куляба. Він мав колосальний досвід роботи з численними професіональними (хором Українського радіо, Державною капелою бандуристів України, військовим ансамблем) і аматорськими колективами. Разом з хореографом, заслуженим артистом УРСР Аркадієм Захаровим, він прагнув зберегти кращі творчі набутки ансамблю. Та особливу увагу художній керівник приділяв роботі з хором. Вдосконалюючи його виконавську культуру, Григорій Куляба звернувся до співу без супроводу. Саме в такий спосіб досягається ідеальна чистота інтонування, тонке співзвуччя хорових партій.

У перших виступах ансамблю вже під орудою Григорія Куляби хор представив справжнє пісенне розмаїття. Тут були твори сучасних авторів, обробки Миколи Леонтовича, старовинні гуртові пісні з народної криниці...

В 1982 році в "Дарничанку” знову повернувся Валентин Швиденко.

Поруч з ним тут в різні роки працювали відомі хореографи Марко Клят, Анатолій Воловик, заслужений артист УРСР Анатолій Сапрунов...

Концерти, різноманітні творчі змагання, виступи в різних регіонах України, поїздки до Франції, Словаччини, Польщі, зустрічі з шанувальниками українського фольклору в Прибалтиці – таким захоплюючим було життя аматорів...

Однак уже з кінця 80-х на початку 90-х, рідне підприємство відчуло економічні негаразди, які на той час охопили Україну. Переважна більшість «дарничан» лишилася без роботи на Комбінаті. В адміністрації підприємства не стало коштів і на утримання ансамблю. Тож у 1992 році Валентин Швиденко змушений був покинути колектив. І все ж люди продовжували збиратися на співанки. Саме оця вірність улюбленій справі і наштовхнула директора Будинку культури, заслуженого працівника культури Росії Володимира Бибу на думку будь-що зберегти ансамбль. Та хто ж візьметься майже за „спасибі” очолити його? На щастя, така людина знайшлася. Це був Петро Андрійчук.

Він на той час уже мав 13-літній концертмейстерський стаж у хоровій групі "Дарничанки”. А в останні роки захопився ще й хоровою справою, та так, що став незамінним помічником-хормейстером Валентина Тарасовича. Крім того, у нього вже був і певний власний досвід керування творчим колективом – у 1983 році в найменшому цеху ВО "Хімволокно”, тарному, де працювало всього сімдесят осіб, на громадських засадах створив хор, який встиг полюбитися не тільки хімволокнянам – здобув перемоги на міському огляді художньої самодіяльності, з успіхом виступав у Литві, Молдові, Росії, Чехословаччині. Про те, з якими надіями, мріями, планами і сподіваннями взявся за керівництво "Дарничанкою” Петро Олександрович згадує:

Через кілька днів по тому, як колектив залишився без керівника, до себе на розмову запросив мене директор Будинку культури Володимир Петрович Биба. Почав здалеку: про се, про те, поступово підводячи до проблем "Дарничанки". "Я мав, - каже, - бесіду з керівництвом "Хімволокно”, Центру народної творчості, Федерації профспілок України, учасниками "Дарничанки”. Всі сходяться на тому, що було б добре, якби колектив очолили Ви”.

Відверто кажучи, десь підсвідомо я відчував, що така пропозиція може поступити, але це в мої плани аж ніяк не входило, бо горів ідеєю відродження тріо народних інструментів, з яким мав уже доволі вагомі здобутки і саме тоді відкривалась реальна перспектива праці в філармонії. Та й за три роки викладацької роботи в Інституті культури вже встиг відчути смак педагогічної діяльності.

А ще не могло не виникати питання: чи зумію, чи вистачить снаги, чи спроможний запалити людей спільною ідеєю, адже керувати таким колективом – відповідальність величезна. Про все це я відверто й сказав Володимирові Петровичу. Він попросив не робити поспішних висновків і дав кілька днів на роздуми.

О Господи, які то були тяжкі для мене дні! З однієї сторони душа моя міцно приросла до "Дарничанки”, а з другої я усвідомлював, що доведеться розпрощатися з іншими творчими планами. Як радять в таких випадках психологи, я розділив чистий аркуш паперу на дві половини. В одну вписував плюси, в іншу – мінуси. Мінусів виявилося значно більше, бо додалося ще й чимало соціально-економічних проблем: підприємства повсюдно закривалися, а відтак аматорські колективи один за одним розпадалися, внаслідок галопуючої інфляції народ цілковито зубожів, втративши надію на краще, зарплати мізерні – і то виплачувалась вряди-годи. То хіба ж час для співів і танців. Але якийсь внутрішній голос мені підказував: це твоє. Я був свідомий того, що подібний стан в державі і душах довго тривати не може і якщо "Дарничанка" до сьогодні існує, це значить, що люди, які без пісні не можуть і обов’язково прийдуть в колектив і тут усе залежатиме від мене – як зумію скористатися їхньою довірою. А в голові визрівав план як провадити "Дарничанку” далі – він у тезі Василя Верховинця "Пісня і танець – це рідні брат і сестра" (В.М. Верховинець. Теорія українського танцю. К.. 1990, с. 121).

Таким чином будь що слід зблизити пісню і танець. А це вже щось!

Через кілька днів я сказав своє "так”, що, як згодом вияснилося, цілковито визначило мою подальшу долю. Однак зі згодою я виставив дві умови: перша – цілий рік "Дарничанка” концертів не даватиме, а працюватиме виключно над укомплектуванням складу і пошуком нової стилістики, друга – погоджуюсь лише не п’ять років, бо знав народну мудрість: людина приносить користь на своєму місці лише п’ять літ, потім вона йде за інерцією і таким чином стає гальмом справи.

Почалися вкрай важкі будні. Хоч колектив розрісся кількісно і робота йшла самовіддана, далеко не всі вірили, що з моїх експериментів щось та вийде. Та ось настав довгоочікуваний день першого виступу. 12 квітня 1993 року, святкування 30-річчя "Дарничанки”, відкладене з вищевказаних причин на рік. Гостей понаїхало море. Зал переповнений. Хвилюванню не було меж. Та виступ пройшов, як мовиться, на ура. І уже з тих пір почалася активна концертна діяльність.

Стосовно другої умови (п’яти років), то я її не забув і в 1997 році відзвітував перед колективом та керівництвом за зроблене. Мене зуміли переконати, що я ще потрібен колективові і тоді я ввів такий закон: щороку, коли учасники обиратимуть з-поміж себе членів ради колективу, неодмінно ставитиметься питання стосовно довіри керівникові і якщо третина проголосує проти, я одразу подам заяву на звільнення. Така система надаватиме ваги кожному учасникові і водночас дасть мені реально відчути наскільки я потрібен колективові. Ось на таких засадах і працюємо по сей день. Я вважаю, що є керівником міцного, згуртованого самоврядного колективу, який довіряє мені мистецьке керівництво.

 

Тільки він, Петро Олександрович, знає, скільки разів подумки залишав цю роботу. Йому боляче було бачити смуток в очах "дарничан”. Він знав, кому з них сьогодні не стало чим нагодувати родину, хто прийшов на репетицію після даремних пошуків заробітку. Та чи ж їм до співів?.. Але наставав день репетиції, і він знову йшов до Будинку культури, зустрічався з тими, в чиїх душах жила свята любов до рідної спадщини. І тоді утверджувалася думка: ніколи не залишати цих людей. І це разом з ними він зумів створити таку атмосферу в колективі, де кожен почувався в дружній родині...

А скільки сил і енергії доклав і він, і виконавці, щоб створити нове обличчя ансамблю?...

Вже перший концерт "Дарничанки” показав, що новий наставник зробив правильний вибір. Кожний номер сприймався публікою, як захоплююче художнє творіння. Виконавці змушували глядачів вболівати за долю пісенних персонажів, журитися і веселитися разом з ними. Досі такого не було!

Отак "дарничани”, опанувавши тонкощі акторської майстерності і народної хореографії, зуміли відкрити нову главу у творчості свого колективу.

Нині тут кожний – то яскрава особистість. І насамперед – художній керівник, заслужений працівник культури України, професор Петро Андрійчук...

 

див. продовження 1

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017
Створити безкоштовний сайт на uCoz