Меню сайту

3АСЛУЖЕНИЙ НАРОДНИЙ АНСАМБЛЬ ПІСНІ І ТАНЦЮ УКРАЇНИ "ДАРНИЧАНКА" П`ятниця, 24.11.2017, 12:57
Вітаю Вас Гість | RSS
 
 ПРОДОВЖЕННЯ 4

продовження 4

Валентина Набок

Валентину Набок в ансамблі називають "Шинкарочкою”. Таке прізвисько їй подарувала пісня "А в Києві на ринку”...

...Гуляють козаки, веселяться, гукають до шинкарки: "Давай меду ще й вина!”. До них виходить пишна, білява молодиця привітно посміхаючись, пропливає, мов пава. І раптом у їхньому гурті помічає розхристаного, у латаному-перелатаному одязі парубійка. Зупиняється, руки – в боки, на обличчі презирство. Жіночий хор співає: "Ой як тобі вина дам, як на тобі жупан дран?”. На цих словах шинкарка повертається до козака спиною і прямує геть. Та раптом чує:

- Хоч на мені жупан дран,

Та є в мене грошей жбан!

О! То інша річ! Шинкарка підходить до козака. І це вже – добра, щедра молодиця:

- Ой як в тебе грошей жбан, (це вже співають жінки)

Я за тебе дочку дам.

Ще якась мить – і бочечка з вином опиняється на сцені...

Ось так Валентина Набок і стала "Шинкаркою”. Вона не солює тут, лише за сюжетом пісні створює колоритний персонаж. І він їй вдався просто блискуче.

А колись же „дарничани” наділили її іншим прізьвиськом...

...І сьогодні Валентина Набок (тоді Залізняк) пам’ятає, як вперше вийшла в концерті "Дарничанки” з сольною піснею. Стала на авансцені, загадково так посміхнулася до людей і вже на перших акордах музичного супроводу відчула себе тим дівчам, від імені якого мала вести свою оповідку:

І ось у залі зазвучав її дзвінкий голос:

Ой, кувала зозуленька у лісі на пеньку,

А хто ж мене поцілує таку мацюпеньку...

Відтоді "дарничани” й стали називати її "Мацюпенька”, аж доки не з’явилася "Шинкарочка”...

За кожною піснею Валентина завжди бачить людину з її радощами і болями, думами і мріями. Так колись вчила мама. Її чистим, проникливим голосом Валя заслуховувалася з дитячих літ. І нині жалкує, що від того багатства їй дісталася лише частка. Зате пісень - розсипи! Вони володарювали в їхній оселі, промовляли до дівчинки маминим голосом, голублячи серце. Валя спочатку тільки вслухалася в мелодію, забувши про свої іграшки. Та згодом стала і сама підспівувати. Мама це помітила, і врешті сказала:

А ти, доню, швидко запам’ятовуєш мелодію. Співай-но з нами. І спробуй вести верхній голос, а ми з татом підспівуватимемо тобі.

Спробували – вийшло.

Бач, доню, як гарно звучить пісня у трьох голосах. Привчайся „тягти” пісню. Верхній голос – то її окраса. Дбай тільки не кричати, бо затягнеш на небеса!..

То була добра наука. На все життя. І як же ж вона згодилася в ансамблі! Мама раділа успіхам Валентини, часом шкодувала, що сама не наважилася прийти в цей колектив. А могла б, адже працювала на Комбінаті. Вона й доньку привела сюди. Валентина і в цеху трудилася, вкладаючи душу, і в ансамблі співала з повною віддачею. З ним і світу побачила: побувала у Польщі, Румунії, Словаччині, Австрії. Тут, у "Дарничанці”, зустріла і свою Долю. Це був Володимир Набок. Разом вони пройшли добрий відрізок життєвого шляху з усіма його сюрпризами, подолали негаразди безробіття і пов’язані з ним нестачі. Вистояли! Володимир пишається своєю дружиною: вона й господарочка гарна, і товариш вірний. А в тяжку годину – і розрадить, і розвеселить. Як пісня!..

Віддана Валентина і свої співучій "родині” – "Дарничанці”. Там – рідні їй люди. І вона їх ніколи не підведе. Не підвела і тоді, коли горе чорною хмарою увірвалося в її життя: померла мама. Увесь білий світ  став немилим. А за кілька тижнів потому у Колонному залі Національної філармонії ансамбль відзначав своє 40-річчя. Валентина розуміла, що її допомога вкрай потрібна колективу... Вона відспівала всю програму. Лише на пісні Віталія Лазаренка „Дорога до матері” вийшла за куліси, щоб виплакати свою печаль...

Мама й сьогодні з нею. І не тільки – у спогадах і снах. У безлічі чарівних пісень, залишених доньці у спадок...

 

Ліонард Чаплінський та Віктор Роспоп

Численні шанувальники ансамблю "Дарничанка” знають і люблять цей колоритний дует, дякуючи пісні „Гуляв я три роки”. Обидва заспівувачі настільки переконливо входять у роль свого улюбленого персонажа, що мимоволі виникає думка: а чи не про свої юнацькі роки вони оповідають? Проте – ні! І Леонарду Степановичу, і Віктору Іллічу не довелося викрадати своїх дружин. Та не тільки в цьому схожі їхні долі.

Обоє виконавців виростали серед розмаю народних мелодій, тільки в різних місцевостях: Віктор – на Сумщині, у селі Берестівці, Липоводолинського району, а Леонард – у Миронівці, на Київщині. І одного, і другого доля привела на Київський суднобудівний завод "Ленінська кузня”, щоправда, старший, Леонард, прийшов туди дещо раніше. І професії обоє мають однакові: вони – електрозварювальники. Проте, зустрілися хлопці не в цеху, а в заводському будинку культури. З хором суднобудівників та з вокальним ансамблем вони об’їздили пів України, побували й за кордоном.

З часом обидва виконавці прийшли в "Дарничанку”. Однак, і своїх заводських мистецьких колективів не залишили. Відтоді пісня заповнила усі їхні вільні вечори...

- Нам сам Господь, видно, підказав прийти в ансамбль, – згадує Віктор, – бо коли для багатьох самодіяльних колективів настали гіркі часи, припинили роботу також  хор та ансамбль суднобудівного заводу. А "Дарничанка” вижила!..

Леонарду Чаплінському та Віктору Роспопу тут усе до душі: і обов’язкові розспівки, коли голос і душа кожного виконавця настроюється на пісенну хвилю, і повтори вже відомого матеріалу, коли відшліфовується кожна музична фраза. Та особливо захоплюючим є процес входження в нову програму, коли визначається основна сюжетна лінія твору і оте зерно, навколо якого розгортається дійство на сцені.

Так було і з піснею "Гуляв я три роки”, яку „дарничани” довірили заспівувати їм, двом побратимам... Виходячи з нею на сцену, Леонард і Віктор щоразу примушують публіку пройматися симпатією до закоханого парубка, співчувати йому і навіть виправдовувати його. А от на запитання, чи зміг би кожний з них вчинити так, як їхній пісенний персонаж, виконавці відповіли:

ЛЕОНАРД: Навіщо ж красти дівчину, коли її можна просто умовити.

ВІКТОР: Дівча гріх ображати, треба її згода.

От за це, за щирість і доброту, їх люблять у колективі. А ще – за відданість народному мистецтву.

Я ніколи не покину ансамбль, – говорить Віктор Роспоп. – А як піду на пенсію, тут пропадатиму всі дні.

А Леонард Степанович зізнався:

- Я хоч уже на пенсії, та продовжую працювати на заводі. А вік все ж дається взнаки. Тож був момент, коли надумав залишити колектив. Однак – не зміг...

Пісня для обох виконавців, як нектар для бджоли, а "Дарничанка” – той вулик, до якого вони летять, щоб свою частку любові і свій талант віддати дзвінкій славі нашого народу!

 

Світлана Чумакова

Її дитинство проймануло на берегах голубоокої Десни, у селі Осещина поблизу Києва. Красивий то край, красиві і його люди. Займалися вони давнім ремеслом, яке перейняли від дідів-прадідів – лозоплетінням. Об’єднавшись в артіль, осещинці влітку заготовляли сировину – тонни тонкої рівненької лози, а взимку бралися за роботу. Ці самобутні майстри „творили” красиві і потрібні речі: легкі, зручні кошики, стільці, столики, крісла-качалки. А ще – милі колиски та коляски для малят. Щоб веселіше було працювати, збиралися по хатах. Гуртувалися вони і в оселі Онищенків, батьків Світлани. Для дівчинки то були найчудесніші години. Бо з цими людьми до світлиці завжди приходила казка: безліч цікавих легенд, оповідок, смішних побрехеньок та справжні розсипи дивної краси пісень. Саме вони, ці мелодії, заворожували серце дитини, малюючи в уяві і той широкий степ, по якому вершник мчав за своєю Долею, і криничку, в якій дівча втопило „золоте” відерце, і зелену діброву, що сховала козака від лихого ока... Пам’ять Світлани вбирала кожне слово, кожну мелодію. Та й обидві її сестрички запам’ятовували все, що звучало в такі хвилини у хаті. А залишаючись вдома самі, дівчатка примощувалися на ослоні рядочком і починали співати. Та так же гарно, що, часом, сусіди, зачувши їхні голоси, забували й про роботу:

- Чуєте, як Онищенкова дітвора веде мелодію? Чистенько та рівненько!

- Еге .Аж у серці лоскоче від їхнього співу...

Отак і минали зимові дні... А навесні в село приходили тривоги: Десна, виходячи з берегів, заливала все довкілля. Траплялося, і в хати зазирала. Щоправда, осещинці звикли до таких сюрпризів, заздалегідь збиралися на узвишшях неподалік від села, туди ж зганяли і худобу. Жили деякий час у куренях, їжу варили на вогнищах. Але й тоді не забували про пісні, яким, здавалося, не було кінця... Світланка не боялася паводків. Вона знала: в такий спосіб ріка вмивала землю, щоб буйнішими були трави, яскравішими квіти на луках...

Спадала вода, життя у селі знову поверталося у своє звичне русло, як і деснянська хвиля. Такої пори на росистий луг зграйками вибігала дітвора. Не відставали від неї і Онищенкові доньки. Усім трьом подобалось ходити по казковому килиму, який просто вражав строкатістю барв, напуваючи повітря п’янкими пахощами. Тут дівчатка знаходили щавлик для борщу та квіти в дарунок мамі... А головне – на тому роздоллі співалося досхочу та на повний голос! Сестрички й додому поверталися з піснею на вустах.

Пісня принесла цій милій трійці не тільки любов односельчан, але й першу в їхньому житті нагороду. Було це вже в шкільні роки, коли на учнівській олімпіаді усім трьом вручили диплом переможців та ще й шовкові відрізи на платтячка...

Сьогодні Світлані Чумаковій важко сказати, скільки за її життя вона перемагала у творчих змаганнях і як солістка, і як учасниця аматорських художніх колективів. Позаду також лишилися численні концерти в Україні і колишніх республіках Радянського Союзу, поїздки з робітничим хором Київського суднобудівного заводу "Ленінська кузня” в Італію, Ірак і Францію, зустрічі з шанувальниками народної творчості в Німеччині та Чехословаччині... Отже, в "Дарничанку” Світлана прийшла вже досвідченим виконавцем. Тут її голос звучить з 1998 року. Тоді ж ансамбль делегував свою нову учасницю на міжнародний пісенний фестиваль імені Михайла Машкіна. Звідти вона повернулася лауреатом...

Непомітна в гурті своїх посестер у хорових творах, виходячи на сцену з сольними піснями, Світлана зачаровує слухачів надзвичайною щирістю. І в складі вокального квінтету разом з Юлією Колеснік, Віктором Роспопом, Леонідом Чаплінським і Віктором Дубиною, вона приковує увагу. Скажімо, у пісні про Василя саме навколо неї розгортається дійство. Тут ця чарівниця першою починає танок, та так легко, граціозно, що зал вибухає оплесками. Спостерігаючи за нею, глядачі вірять: що б там не пророкували "вражі люди”, а їй таки усміхнеться доля, і вона вийде заміж за свого Василя!..

Саме за пісню "Ой Василю, Василю” та ще за "Котилася бочечка”, виконану в давніх народних традиціях – без супроводу, квінтет у 2000-му році був відзначений найвищою нагородою пісенного фестивалю імені Михайла Машкіна в Іршаві на Закарпатті.

Для Світлани Чумакової завжди було проблематично поєднувати роботу зі своїм захопленням. Особливо останні 10 років, коли працювала на Київському хлібокомбінаті. На щастя, її завжди підтримували донька і чоловік, беручи на себе клопоти по господарству. А вона двічі або й тричі на тиждень, навіть після добових змін, мчала зі своєї Оболоні на лівий берег Дніпра. Туди, де на неї чекали милі однодумці. З ними вона забувала про втому, проймаючись світлою, доброю енергетикою народної пісні...

Так було тоді, так є зараз, і, віриться, так буде, допоки дзвенітимуть рідними мелодіями струни її серця...

 

Віктор Дубина

Двічі на тиждень, близько сьомої години вечора, він прямує парком до будинку культури на вулицю Магнітогорську 1. Цей шлях став звичним для нього з того щасливого вечора у 1991 році, коли вперше переступив поріг співучої оселі ансамблю "Дарничанка”. І сьогодні Віктор Ананійович дякує Долі, що привела його саме сюди. Тут він зустрів своїх однодумців – палких шанувальників і пропагандистів української народної творчості.

Йому з дитинства запали в душу народні мелодії. Рідне село Рублівка Глобинського району на Полтавщині було щедрим на них. Тут у кожній родині господарювали пісні, а вечорами вони луною перекочувалися вулицями з одного краю до іншого, сягаючи зоряного неба. Рублівчани дуже гарно співали. Тоді малий хлопчина й гадки не мав, що природа його наділила сильним голосом. Це обдарування проявилося у школі. В учнівському хорі Віктор був першим заспівувачем. І після закінчення десятирічки, працюючи слюсарем на Кременчуцькому автозаводі, юнак прийшов до робітничого хору. То для нього була перша серйозна мистецька школа. З’явилася навіть думка здобути музичну освіту. Та спершу треба було відслужити в армії.

Енергійний, дисциплінований солдат і тут почувався у своїй стихії. І це не лишилося непоміченим: Вікторові запропонували вчитися у Київському танковому училищі.

А як же пісня? Вона завжди і скрізь була поруч з ним: кожної вільної хвилини, на кожному святковому вечорі він радував своїх однокурсників рідними мелодіями. А в 1963 році курсант Віктор Дубина став лауреатом Всеармійського конкурсу художньої самодіяльності. І пізніше, де б не служив, він скрізь залишався вірним своєму захопленню. Не раз відзначався аматор і на мистецьких творчих змаганнях, має він і особливо пам’ятну відзнаку – Грамоту Міністра оборони Радянського Союзу, маршала Гречко...

У 1989 році підполковник Віктор Дубина звільнився в запас. Вже після відставки в частину прийшов наказ про присвоєння офіцерові звання полковника... Дізнавшись про це, „дарничани” почали звертатися до свого побратима не інакше, як "пане полковнику”. А він і справді схожий на пісенного козацького полковника. І як же гарно цей чоловік виглядає на сцені у козацьких піснях! Його постать сповнена відваги, у кожному русі відчувається рішучість і сила. Вочевидь, саме такими були славні лицарі України!

 

Ніна Галаган

Ця жінка виросла у краї, де споконвіку гарною господинею була народна пісня. В її  рідному селі Патюти, що в Козелецькому районі на Чернігівщині, піснею зустрічали весни й проводжали зими, з нею виходили орати і сіяти, йшли на перший укіс і вижинали та в’язали останнього снопа, нею віншували орачів, сіячів і женців. Піснею патютинці вітали новонароджених, щоб здоровими були та мудрими, вона гойдалася над колисками і вела дитину в життя, супроводжуючи кожний її крок, навчала любити і "зайчика-чеберяйчика”, і "курочку зозулясту”, жайворонка й журавлика в небі, вчила милуватися і цвітом калини, і її яскравими гронами...

Серед оцих пісень виростала і Ніна Галаган, у дівоцтві – Матюшко.

Досить було сонечку повернути на весну, як у селі починалися дива. З одного кутка чулося:

Ой, зимонько-зимонько, утікай,

Бо йде весна-весняночка –

Буде тобі край!

А з іншого:

- Ой, весно, весно,

Що ти нам принесла?

- Принесла я росу, росу,

Дівочую красу, красу!

Звучали у весняні вечори й веселі перегуки. Одна група дівчат починала:

- Що на нашій на вулиці

Дівки чарівниці

Закопали горщик каші посеред вулиці.

Закопали та зарили,

Ще й кілком прибили,

Щоб з вашої із вулиці

Нас хлопці любили. – Гу-у!

І чули у відповідь:

- Ну й що з того, що ви кашу

в землю закопали?

Наші хлопці ваших дівок

Ніколи не брали! – Гу-у!

До пізньої ночі перегукувалися дівочі гурти. Та зрештою сходилися, щоб відвести душу в широких, розспівних мелодіях...

Загалом, патютинці за будь-якої пори прикрашали піснею і будні, і свята. Згадуючи ті далекі роки, Ніна ніби чує тембристі, міцні голоси односельчан, над якими вимережує мелодію срібний "горяк” тітки Ольги, маминої рідної сестри. Той дивний спів проникав у душу, бентежив і голубив, оповідаючи і про калину, що не стала розквітати навесні, і про зозульку, яка накувала дівчині родинного щастя, і про глибоку криниченьку, біля якої зустрілося двоє, щоб побратися на щасливу долю... Дівчинка любили свою голосисту тітку. З нею до оселі Матюшків завжди приходило свято, бо тоді оживала й гармонь у татових руках... А вся велика родина бралася підспівувати Ользі.

Ось так пісня входила в життя Ніни, щоб назавжди лишитися в ньому. І коли після десятирічки дівчина прийшла на Київський завод експериментальних конструкцій, то одразу ж влилася в робітничий хор...

Кожна більш-менш значима подія в житті цієї жінки не обходилася без рідних мелодій. А скільки ж їх наспівали патютинці на її весіллі! Це й сумовиті – прощальні – дівочі, й урочисті та величальні молодятам. Звучали тут і жартівливі пісенні побрехеньки, які звеселяли всю громаду. Дісталося і сватам, і боярам, і дружкам і світилкам:

Перша дружка коса,

А друга – без носа,

А третя – без ока:

Виїла сорока.

Старша світилка маленька,

Як жаба рябенька,

По столу скакає,

Дружечок лякає...

Ніна Галаган впевнена, що це дякуючи й тим весільним пісням, незгоди обійшли її родинне життя...

Її завжди шанували і на роботі, і вдома. Вона скрізь уміла дати лад. І своїх доньок виховала справжніми господинями. Маючи професію техніка-технолога зварювального виробництва, будучи завантаженою і на роботі, і вдома, вона все ж викроювала час для пісні...

Такою працелюбною, щирою і відданою народному мистецтву знають її й „дарничани”. В цьому колективі Ніна співає з 1990 року. І саме тут виявилося ще одне її обдарування: вона стала автором концертних головних уборів для "дарничанок”. Коли Ніна прийшла сюди, ансамбль мав два комплекти костюмів. До одного додавалися віночки, а от до другого – барвисті великі хустки, які доводилося подовгу вив’язувати перед виходом на сцену. Ніна задумала цю процедуру зробити простішою, пошити з хустки очіпок.

Не все їй вдалося з першої спроби, та вона не опустила рук. Зрештою, очіпок вийшов настільки гарним, що "дарничанки” і свої головні убори вирішили обновити. А Ніна взялася їм допомогти. Для кожної виконавиці вона підбирала фасон, який їй найбільше личив...

Нині ці головні убори увінчують жіночий ряд "Дарничанки”, додаючи чарівності своїм володаркам та й усьому співучому загалу...

 

див.продовження 5 

 

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017
Створити безкоштовний сайт на uCoz