Меню сайту

3АСЛУЖЕНИЙ НАРОДНИЙ АНСАМБЛЬ ПІСНІ І ТАНЦЮ УКРАЇНИ "ДАРНИЧАНКА" Понеділок, 29.05.2017, 00:04
Вітаю Вас Гість | RSS
 
 ПРОДОВЖЕННЯ 2

продовження 2

"Дарничанка” посідає особливе місце серед народно-хорових колективів. Хоча за статусом він аматорський, однак за рівнем виконавської майстерності фахівці ставлять його в один ряд з провідними професіональними колективами. "Дарничанка” – яскравий, самобутній виразник народно-хорових традицій центральноукраїнської манери співу. Стилістка колективу ґрунтується на засадах народно-сценічного мистецтва, закладених ще в двадцятих роках минулого століття славетним Василем Верховинцем. Вони полягають у синкретичній єдності пісні, танцю, слова, руху, сценічного вбрання. Тому кожен номер "Дарничанки" – це пісенно-театральна композиція, в якій виконавці є водночас і співаками, і учасниками дійства, що органічно витікає з самої природи пісні.

Репертуар ансамблю надзвичайно багатий і розмаїтий . Його основу становлять оригінальні обробки маловідомих, незаслужено забутих українських народних пісень, здійснені керівником колективу Петром Андрійчуком. В них переплітаються традиційні засоби виразності з сучасними, що значно збагачує хорову палітру. Ці перлини, повернуті до життя "Дарничанкою”, стають популярними в народі, їх співають як на материзні, так і за межами України.

Спів "Дарничанки” вирізняється інтонаційною чистотою, тембральним багатством, динамічною гнучкістю, витонченим нюансуванням і бездоганним ансамблем, а пісні - ясністю музичної форми і драматургічною цілісністю.

Михайло Головащенко,

мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України

 

Я пісню тчу – насотую слова

На музику, мов пряжу на основу.

І.Сльота

Стягнувши нерв в сердечний вузол,

На струнах творчих веремій –

Ах, помовчіть ви, Ліро й Музо,

Ткання тонкого даре мій!

 

І хай не крає вас мовчанка

(Де співу срібно в’ється нить) –

Коли тче пісню "Дарничанка”,

То нам тут нічого робить!..

Іван Сльота,

народний артист України, професор, художній керівник поліського ансамблю пісні і танцю "Льонок”

 

Чому, кому радію зранку?

Встаю раніше від роси.

В ефірі чую "Дарничанку” –

Кохані, рідні голоси.

 

Вставайте, люди! Годі спати!

Народе, гей! З колін вставай!

А пісня наша – рідна мати,

Де Україна – рідний край.

 

Хай сплять лиш ті, що ненависні,

Що їх єднає лиш базар.

А я до Вас прийшов, до пісні,

Бо "Дарничанка” – Божий дар.

 

Які ж Ви гарні і святкові,

Але пора сказати вже:

Хвала повік Андрійчукові,

Що "Дарничанку” береже!

Б’ю чолом Микола Сом,

поет

 

Серед колективів, що культивують народні пісні і танці, "Дарничанка” протягом свого існування займає провідне місце за своєю художньою майстерністю, вірністю народним традиціям хорового співу, що спирається на академічну манеру голосоведіння. Протягом тривалого часу ансамбль виконував, і сьогодні, в наш складний і сутужний час, коли чимало мистецьких колективів переживають кризу, виконує свою благодійну місію – дарує людям красу, збагачує їх духовний світ, розкриває багату і невичерпну криницю народного мистецтва.

І за це належиться "Дарничанці” – колишнім і теперішнім членам творчого колективу, щира подяка і глибока пошана.

Федір Погребенник,

доктор філологічних наук, професор,

лауреат державної премії ім. Тараса Шевченка

 

 

Творці прекрасного мистецтва

 

Анатолій Гонта

...Він сидить біля вікна автобуса, спостерігаючи, як змінюються краєвиди. Не вперше "дарничани” їдуть цією дорогою на зустріч зі своїми слухачами... Ось проминули поворот на Березову Рудку, де нещодавно співали на традиційному фестивалі "Осіннє золото”. Це мистецьке свято, започатковане 1991 році в пам’ять про незабутнього Дмитра Луценка його земляками, щоосені збирає широке коло шанувальників поета. „Дарничанка” вперше побувала тут, та мабуть, не востаннє... А сьогодні на неї чекають у Пирятині: "дарничани” вплетуть свої пісні у святкову симфонію на честь Дня міста.

Він сподівається, що й сьогодні їхні пісні знайдуть відгук у душах незнайомих людей... Спочатку буде деяка настороженість, бо, здається, чим може здивувати аматорський колектив? А потім, з кожною наступною піснею заіскряться захопленням очі глядачів. Так було скрізь, куди "Дарничанка” приїздила вперше...

Він, Анатолій Гонта, добре пам’ятає той день, коли переступив поріг нині рідної йому репетиційної кімнати. Зустрів його хормейстер Валентин Швиденко – людина добра і привітна.

- Чим поділитесь з нами?

- Напевно, піснею, - відповів. І заспівав...

А за кілька репетицій почув від диригента:

- У нас незабаром – концерт. Готуйся виступати з нами.

- Як же ж? Усі новачки по півроку працюють?

- Ну, по-перше, ти не  новачок. До сцени звик в інших колективах. Сам же розповідав мені. А, по-друге, ти вже добре знаєш нашу програму...

З кожним днем він все міцніше приростав до ансамблю. І врешті відчув себе своїм у цій дружині. Усі йому тут – брати і сестри. Он сидить Сашко Меркуль, колишній ватажок молоді на комбінаті штучного волокна. Опинившись за ворітьми рідного підприємства, яке потрапило в економічну скруту, він не зрадив мистецькому колективу. Як і інші його колеги: Ігор Михайлюк, Анатолій Борушевський, Сашко Чорний... Та тут більшість колишніх працівників комбінату. Їм треба вклонитися за таку вірність пісні. Глибоку повагу викликають і "прибульці”. Це – Віктор Дубина – полковник у відставці, і два друга: Леонід Чаплінський та Віктор Роспоп, а також Віталій Краснік – колишні його, Анатолія Гонти, колеги по заводу „Ленінська кузня”. Або ж старійшина ансамблю Микола Улянович Соколенко, чи просто "Ульянович”, як його називають "дарничани”. Майстер-ремонтник у метрополітені, він і після добових змін не пропускає репетицій. Своїм тут став і будівельник Григорій Іванович Гребініченко – володар міцного ліричного тенора. Йому вже за 60, та любов до пісні робить його молодшим, а голос не втрачає своєї сили, краси і легкості.

- Що, черв’ячок тривоги ворушиться? – чує Анатолій голос невгамовного Сергія Польового. – Все буде гаразд!

- Та знаю. І все ж...

Цьому хлопцеві теж довелося пізнати негаразди тяжкого життя. Майстер „на всі руки”, він таки знайшов справу до душі. І тепер спокійно може займатися мистецтвом...

Ну а про жіноцтво – мова особлива. Кожна – то самобутня особистість. Усіх їх єднає безмежна закоханість у пісню. Це зараз вони сидять принишклі. Навіть Катерина Суліма, усе єство якої пройняте світлим гумором, мовчить, як риба. Можливо, згадує, як 18-річною дівчиною прийшла на комбінат. І довго не наважувалась завітати на прослуховування до хору. І все ж переборола страх. Тоді якраз колектив очолював Анатолій Пашкевич. І як тільки дівчина побачила диригента, зі страху втратила голос. Маестро одразу зрозумів в чім річ. Підвів її до вікна, відкрив фрамугу та сказав:

- Дивись, он там, у парку, далеченько – жінка йде. Уяви, що то твоя мати. А тепер поклич її.

Катерина, набравши повні легені повітря, гукнула: "Мамо!.".

І поки те слово котилося парком та вулицями, хормейстер вписував її прізвище в журнал...

Сьогодні Катерина – лідер у "Дарничанці”. На сцені – вона і артистка, і співачка, поза нею – рідна людина кожному "дарничанові”. Вона – староста колективу. Близько 50 виконавців потребують і поради, і розради, і постійної уваги. Колишня робітниця комбінату, вона теж лишилася без роботи, як і Аня Буренко, Марія Мельник, Мальвіна Янок, Віра Доценко, Валентина Набок, Світлана Рогоза... Щоб якось вижити, Катерина взялася за вишивання. І декому зі своїх посестер порадила таким чином заробляти на хліб. Хоч і нелегкий він, та для неї – насолода вигаптовувати рушники, настільниці, серветки у старовинних українських традиціях, які здавна зберігаються на Черкащині в її рідному селі Гречанівці. І це така ж краса, як і пісня. Вже скільки вона тих пісень переспіває, поки голка з ниткою бігає по полотну! А в концерті? Чи хто зможе, як вона, пожартувати з парубком у пісні "Ой мельнику, мельниченьку”, посміхнутися звабливо йому? Навряд! Він, Анатолій Гонта, добре те знає, бо сам є тим самим "мельником” вже багато років. Не раз на вимогу залу їм обом доводилося знову й знову розігрувати цей – спектакль...

Катерина, як завжди, сидить зі своєю улюбленицею Тетяною Пікульською. Ця мила, скромна жінка прийшла в колектив у 1996 році. І одразу все товариство відчуло якусь світлу, добру енергетику, що струмувала від неї. Ну а пісня для Тетяни – то чи не найвища радість. "Я купаюсь в її красі, – якось сказала вона, – і не знаю, як можна без неї жити”...

Пісня для Катерини – чи не найвища радість. Вона купається в її красі. Як, до речі, і всі "дарничани”. Можливо тому й уміють заворожувати своїх слухачів? Кілька років тому вона звела їх у Києві з учителькою Людмилою Гончар. Ця весела, енергійна жінка прикипіла до колективу душею і серцем. Нині вона знаходить час, щоб супроводжувати "дарничан” у їхніх поїздках. От як і сьогодні ... Та голосу її не чути. А вже на зворотному шляху по салону розсиплються веселі горошинки її сміху... А потім будуть і пісні. Заводитиме невгамовна Юлія Колеснік. До її приємного альта вплітаються голоси Світлани Чумакової та Олени Мішалової, Галини Лесик і Віри Доценко, Оксани Андрієтті, Мальвіни Янок та Тетяни Резнік. Згодом і чоловіки приєднаються до жіноцтва. І тоді пісня на своїх крилах понесе кожного додому...

Колись його, Анатолія Гонту ще маленького, несла вона у дивний-предивний світ, в якому купалася рідна Кірнасівка, що на Вінниччині. Односельчани уміли відвести душу піснею, уміли і вдарити об землю лихом та журбою у колі іскрометних "Полечки” чи "Козачка”, "Василихи” чи "Метелиці”. А він зачаровано спостерігав за отим веселим вихором. І так ним захопився, що в шкільні роки опинився в учнівському танцювальному гуртку. Пізніше, навчаючись у Миколаївському суднобудівному технікумі, пройшов блискучу школу народної хореографії у молодіжному ансамблі "Калинонька”, добре знаному в Україні аматорському колективі. Здавалося, що в обіймах тієї стихії він залишиться на все життя. Однак, з роками на зміну їй прийшла пісня. Нею він "захворів” побувавши якось на концерті "Дарничанки”...

Швидко пролетіли роки, сповнені радістю спілкування з пісенним мистецтвом. Вже звичними стали поїздки з концертами. І не тільки по Україні. Він побував з колективом у Чехії і Словаччині, Польщі, Румунії і, нарешті, у столиці Австрії - Відні, в грудні 2002 році. І там кожен номер супроводжувався оваціями та вигуками "Браво!”.

Часто пригадується йому і поїздки в Литву на фестиваль "Балтійська хвиля”, де колективу випало виступати у Каунасі. Він і зараз, подумки вертаючи у той 1987 рік, бачить площу біля міської ратуші. То було хвилююче людське море. Ось у виконанні "дарничан” в небо злетіла і помчала над містом литовська пісня "Зозуля”. А коли завмерли останні її звуки, повітря сколихнули овації...

Тоді "дарничани” завели "Ти казала прийди, прийди”, і він побачив, якими радісними усмішками заясніли обличчя литовців. І три тисячі голосів підхопили українською мовою:

Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела,

ти ж мене молодого з ума-розуму звела…

При цьому люди ще й підтанцьовували. То було незабутнє видовище...

...Як давно це було. Немає вже й Валентина Швиденка, з яким він починав тут свою творчість, з яким подолав тисячі кілометрів пісенних доріг. Його справу продовжив колишній концертмейстер колективу, нині професор Петро Олександрович Андрійчук. Нелегко йому довелося. Ой, як нелегко! Без оркестру і танцювальної групи, на утримання яких не знайшлося коштів, збіднювалася й виконавська палітра колективу. Та він знайшов вихід. З ним співаки стали і танцюристими, і акторами. Тому-то народна пісня у виконані "Дарничанки” розквітла на сцені у всій своїй красі. А виконавці настільки природно, невимушено розігрують пісенні мініатюри, що ті сприймаються, як дійсність. Та ніхто ж не знає, скільки сил, енергії, нервів і таланту, і керівника, і кожного виконавця затрачено на це. Зате ж і результат блискучий.

Так буде й сьогодні. Він впевнений. Та й усі "дарничани” це знають. Вже зараз вони налаштовуються на творчу хвилю, щоб на сцені не схибити в чомусь, не сфальшувати. Бач, як тихо в салоні?...

Такі от думки не полишали Анатолія Гонту аж до самого Пирятина. І тільки на сцені, у захоплюючому "спектаклі "Пісні козацької слави”, він і його колеги, вже розспівані, одягнені в концертні костюми, настроєні на виконання своєї програми, стали зовсім іншими. Це вже жили й діяли козаки, що йшли на бій з ворогом. Це було жіноцтво, що благословляло в похід своїх синів, братів, коханих. І кожна пісня викликала бурю оплесків...

А потім були щирі слова подяки і сльози радості. І квіти, Море квітів...

- Тепер можна й розслабитися, - сказав Сашко Меркуль, зайшовши в автобус. А це означало, що по дорозі додому концерт продовжиться.

- Так, розберіться зі своїми місцями, я подивлюсь, чи нікого не вкрали в Пирятині? – це Катерина Суліма оглядає своє товариство. – Іван (до Канабаса), ти й сьогодні не знайшов собі нареченої? Напевно, мені треба братися за цю справу. Щоправда, з мене сваха нікудишня! Засватаю таке, що вік будеш згадувати! (Іван, ніби, й не чує).

- Меркуль, сядь на місце! Нема чого залицятися до чужих молодиць! Бо твій домашній жіночий квартет влаштує такий фестиваль!

- Ой-йой! Налякала! Та вони у мене по струнці ходять!

- А чи не навпаки, часом? Ти ж їх балуєш без міри!

- Так вони ж такі гарнюсінькі усі, - капітулює Сашко...

Та Катерина не вгамовується:

– І розбудіть там Якимчука, люди добрі, бо ще Царство небеснеє проспить!

Володя розплющує очі, ніяково посміхаючись.

До цих перемовок  дослуховується наставник колективу. Іноді і сам кине влучну репліку, зриваючи сміх. А коли на зміну жартам приходить пісня, Петро Олександрович береться щось занотовувати у манюній записничок – оригінальну свою "пам’ятку”. На першій же репетиції він подякує за роботу кожного, обов’язково вкаже на огріхи, щоб у майбутньому не повторювати їх. Йому не заважають пісні, які одна за одною зринають у салоні. Можливо, саме дякуючи їм, шлях  додому здається коротшим...

А вже у Києві автобус поступово порожніє; люди виходять по дорозі. І кожного на прощання по-своєму "благословляє” Катерина Суліма:

- Сашко, годі обніматися з чужими жінками!

- Так я ж вас усіх обожнюю!

- Сергій (це вже до Польового), - Ти з нами намилився їхати до кінця? Он же твоя хата!

- От причепа! Нема на тебе дядька з батогом! Я тільки-тільки пригрівся, – буркає Сергій. І, ніби знехотя, йде до виходу. Уже у дверях театрально вклоняється усім, посилаючи „повітряний” поцілунок...

До Будинку культури дістається третя частина складу ансамблю. Тепер належить занести костюми, акуратно їх розвісити і тільки тоді розійтися по домівках. За звичай так завершуються виїзди цієї веселої, доброї, славної родини...

 

Катерина Суліма

...Чорнява кругловида жінка схилилася над полотном з голкою в руках. Вправно кладе стібок за стібком, і під її пальцями поступово народжується пелюсток троянди. Ось ще кілька рухів, і квітка оживає. Здається, що хтось переніс її сюди з розкошів казкового саду... Жінка вглядається у вишивку, щоб переконатися, чи вправилася з цим узором...

За вікном – пізній вечір. В оселі тихо: поснуло її "студентство” – син і донька, і чоловік, натомившись за день, теж уже, певно, бачить перший сон. Тільки їй не до відпочинку: завтра вона мусить здати цю роботу...

Ось так Катерина Суліма заробляє на хліб. Вишивання стало її другою професією, і ще одним покликанням...

...З дитинства Катрусю оточувала яскрава рукотворна краса. Скільки себе й пам’ятає, у маминій оселі розцвітали квіти на рушниках, з наволочок посміхалися червоні маки, жовтогарячі соняшники, а на свята ще й ліжко застилалося білими простирадлом, край якого чарував яскравістю барв. Вона звикла до тієї райдужної гами, яка володарювала і вдома, і в оселях її подруг, і навіть у школі. З усього того розмаїття виділялися тільки світлиця сусідки – тітки Надії. Тут переважали червоно-чорні тони. Вони, та й інші вишиванки, в які впліталися жовті, зелені, сині нитки, мали якусь магічну силу...

- Мамо, а от у тітки Надії які ж гарні рушники!

- Бачу, дитино, тебе вишивка хрестиком заворожила.

- А у нас не така?

- Я вишиваю гладдю по малюнку, який сама придумую.

- Знаю. Бачила, як ти водиш олівцем по полотну, а потім кладеш на малюнок нитку біля ниточки, поки не зашиєш квітку та листок. А хрестиком – це  як?

- А там узори виколюються стібками хрест-навхрест.

- Навчи мене.

- Я так не навчу, як тітка Надія. Попросися до неї в учениці, - засміялась мама, - Може, візьме тебе, коли поменшає в колгоспі роботи...

Сусідка погодилася. І, попоравшись по господарству, щовечора кликала до себе Катрусю. Дівчинка спочатку лише придивлялася до її чаклування, запам’ятовуючи кожний рух вишивальниці, а потім і сама взялася за голку...

Катерина Суліма часто згадує ту свою науку. І перший свій виріб – маленький рушничок з калиновими гронами по краях...

Відтоді вона охоче гаптувала узори на платтячках і блузках, серветках і рушниках. Пізніше взялася вишивати хрестиком картини... Ото прибіжить після зміни, налаштує родині вечерю, повкладає усіх у ліжка, а сама – за роботу. Кладе хрещик з хрещиком, і не зчується, як заспіває. Чарівна, ніжна мелодія, ніби вплітається у полотно, лягає поруч з ниткою. Від того картина видається ще красивішою...

Пісні – одвічні її супутниці і друзі. Щовечора вони володарювали в рідній Гречанівці, гойдалися над селом, сколихуючи п’янке повітря, бриніли маминим ніжним голосом у хаті. І стали для дівчинки такими ж звичайними, як чиста кринична вода, як подих вітру, як сяйво сонця, як увесь білий світ! Мала Катруся сприймала їх, як буденність до того моменту, поки й сама заспівала, склавши вокальне тріо зі своїми подругами-однокласницями. Той симпатичний дівчачий ансамбль додавав гарного настрою односельчанам на родинних святах, народних гуляннях, він відзначався нагородами на різних творчих змаганнях школярів. Ось тоді і зрозуміла Катруся красу народного мелосу, пізнала його могутню енергетику. З роками вона все глибше занурювалася у казкове плесо прекрасного цього світу...

Ставши робітницею Київського комбінату штучного волокна, Катерина Суліма знайшла стежку до ансамблю "Дарничанка”...

Нині вона вже й не уявляє, як би прожила без цієї співучої родини. Навіть у найтяжчі, найскрутніші часи, коли лишилася без роботи в цеху, вона не покинула ансамбль. Репетицій чекала, як спасіння і від тяжких дум, і від розпачу...

Тут, серед своїх однодумців, після щоденних пошуків заробітку, набиралася оптимізму та надії на краще...

Все змінилося, коли дійшла думки заробляти на хліб вишиванням. Її роботи охоче розкуповувалися в художніх салонах, на виставках народних майстрів. На ту лиху годину, та й сьогодні, - то вагомий додаток до сімейного бюджету...

Скільки ж рушників, вигаптованих у давніх традиціях червоними і чорними нитками та розмаїтті кольорів, скільки прекрасних картин з чарівними краєвидами розійшлося по світах? Їх безліч!

Вона і в "Дарничанці” – художник. Бо уміє створити привабливий персонаж і захопити ним слухачів. Тому-то кожна зустріч із шанувальниками пісенного мистецтва – свято для неї...

А будні – це репетиції після свого трудового дня, а ще – вирішення організаційних питань у колективі, таких, як засідання художньої ради, щорічні збори, на яких аматори розглядають питання про довіру художньому керівництву.

Для своїх однолітків-колег по колективу – Катерина – рідна сестра. Разом вони вирішують спільні проблеми, працюють з молодим поповненням ансамблю, привчаючи новачків до чіткої дисципліни, виховуючи в них почуття любові до народнопісенної спадщини. Їм належить  продовжувати традиції "Дарничанки”, множити її дзвінку славу. Тож хай вчаться у старших, як берегти колектив, плекати рідну пісню...

див.продовження 3

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017
Створити безкоштовний сайт на uCoz