Меню сайту

3АСЛУЖЕНИЙ НАРОДНИЙ АНСАМБЛЬ ПІСНІ І ТАНЦЮ УКРАЇНИ "ДАРНИЧАНКА" П`ятниця, 24.11.2017, 12:57
Вітаю Вас Гість | RSS
 
 ПРОДОВЖЕННЯ 5

      закінчення

Олександр Меркуль

Он він стоїть на сцені поруч з Ігорем Михайлюком та Олександром Чорним. У минулому – передовик виробництва, ватажок молоді Комбінату штучного волокна, а з 1982 року – ще й учасник ансамблю "Дарничанка”.

А колись же Сашко Меркуль і гадки не мав, що пісня так владно увійде в його життя.

Виростав він у Києві. Влітку ганяв футбольного м’яча з однолітками, а в спекотні дні пропадав з ними біля Дніпра. Взимку – школа, а поза нею – ковзани та лижі... До мистецтва Сашко прилучився вже навчаючись у механіко-металургійному технікумі. З усіх видів студентської художньої самодіяльності хлопець обрав драматичний гурток. Пізніше, після служби в армії працюючи на Комбінаті, юнакові довелося заохочувати молодь до участі в ансамблі. Він і сам прийшов у колектив, і друзів своїх привів. Та не думав, що затримається.

Художній керівник Валентин Швиденко й учасники ансамблю надзвичайно тепло зустріли новачків. А потім почалося найцікавіше. На першій же репетиції юнак зачарувався красою пісенного багатоголосся, яке дивним щемом огортало душу. Невдовзі він і себе відчув творцем тієї дивини... У "Дарничанці” Олександр знайшов і своє родинне щастя, одружившись із солісткою колективу Раїсою Завалій...

Десять років у пісенній купелі пройманули, як один день. Репетиції, численні концерти, далекі і близькі дороги – таким захоплюючим було життя "дарничан”. І нікому з них навіть на думку не спадало, що може щось змінитися на гірше. Однак прийшли лихі часи: більшість учасників ансамблю стали безробітними, а над колективом нависла загроза розформування.

На роботу Олександр одразу влаштувався: досвід і золоті руки цього універсала потрібні були скрізь. Працював він багато і допізна, окрім тих вечорів, коли зустрічався з "дарничанами” на співах... Виконавці таки діждалися кращих часів!

З 1992 року ансамбль веде новий відлік власної історії. Нині мистецтво „Дарничанки” сягнуло тієї вершини, коли стирається межа між аматорством і професіоналізмом. Олександр Меркуль пишається, що в цьому є частка і його творчої душі...

Він вважає себе щасливою людиною, бо має не тільки пристойну роботу, але й дві гарні родини. В одній царствують дружина і три донечки, а в другій – рідна пісня. Одна дарує затишок в оселі, а друга – радість зустрічі з численними шанувальниками народного мистецтва. І не тільки в Україні.

Щоразу виходячи на сцену "дарничани” відкривають людям широкий і прекрасний світ, увічнений в піснях. І примушують слухачів пройматися і почуттями відважного козака, який вирушає в бій за рідну землю, і тривогами молодого рекрута перед незвіданим майбутнім. Разом з виконавцями вони також журяться з жінкою, обездоленою війною... Уміють "дарничани” і розвеселити людей своїми унікальними пісенними жартами та запросити їх у коло гуртового танцю...

Дивлячись у вируючий зал, що потопає в гучних оплесках, Олександр щоразу переконується в могутній силі народно-пісенного мистецтва. У такі хвилини він подумки вертає в той день, коли вперше переступив поріг репетиційної кімнати. І радіє, що "прописався” тут надовго. Інакше його життя було б не таким яскравим і захоплюючим...

Ось такі люди продовжують творити історію самобутнього колективу. Окремі її сторінки висвітлюють цікаві традиції, започатковані в ансамблі.

"Дарничанка скликає друзів” – так назвали аматори вечори, на які запрошуються ветерани колективу, рідні та друзі виконавців, колеги.

Щороку в перших числах грудня "Колонний зал”, як називають у Будинку культури просторий вестибюль, наповнюється гомоном, жартами, сміхом...

Зараз і Ви, шановний читачу, побуваєте на такому вечорі:

- Моє шануваннячко! – чується з порога.

- Ов-ва! – доноситься з глибини залу. – Скільки ж це ми не бачилися?

- Та всього рік!

- А здається – усі сто!

- Привіт, братва! – гукає новий гість. - Приймайте і мій "тормозок” до столу!

- Нате і мій глек, щоб і я була Химка! – сміється чорнява молодиця.

- Я теж хочу бути Химкою, - вторить їй подруга. – Ось моя власна випічка до чаю.

- Ти диви, яка краса. І напевно, смачна?

- А зась тобі! Прийде час, покуштуєш!

- Невже сама оце все сотворила?

- Ну а хто ж! Чужу тітку найняла, чи що?

Вгамовуються усі, коли розпорядник вечора, директор Будинку культури Володимир Биба запрошує присутніх за столи. І тут – перша згадка про тих, хто вже ніколи не прийде сюди. Насамперед – це зачинателі історії ансамблю – Кім Василенко та Валентин Швиденко. Вічна їм пам’ять...

А потім починаються спогади ветеранів. Торкнулися і перших репетицій, концертів, поїздок по Україні, з якими до колективу приходило всенародне визнання. Їм є що згадати. Та й нинішні „дарничани” мають чим потішити своїх попередників. Минулий сезон був рясним на зустрічі зі слухачами і в Києві, і в різних регіонах України. От тільки за браком коштів остання закордонна поїздка датується 2002 роком...

- Читали про ваші успіхи у Відні, знаємо, як вас там приймали

- А пригадуєте нашу поїздку до Австрії в 1964 році, - звертається до своїх друзів-ветеранів білява симпатична молодичка Людмила Дзядик, або "Білка”. Так колись назвали її танцюристи.

- Таке не забути ніколи, - озивається Людмила Дуюнова. – Кожний наш вихід викликав бурю оплесків. У залі лунало "Браво Україна!”

- У різних містах ми давали по два концерти, – продовжує "Білка”. І від міста до міста нас супроводжували глядачі на машинах, мотоциклах...

- А тільки десь траплялася зупинка, одразу через вікна нас обдаровували квітами, цукерками, симпатичними іграшками – згадують учасники тих гастролей.

- Та хіба тільки в Австрії нас так приймали! А Болгарія, Румунія, Італія!..

- А Польща?

- І Польща... Концерти, зустрічі зі слухачами, екскурсії...

- Пригадуєте Освенцім? Ми всі були вражені побаченим там. Серце стискав такий пекучий біль, що й не передати. І раптом хористи стиха почали:

Степом, степом, йшли у бій солдати...

Ця пісня зазвучала, як реквієм...Туристи з Росії, Франції, Німеччини обступили нашу групу. І ми плакали, і вони... А над нами звучало

Мати, мати жде свого солдата,

А солдат спить вічним сном....

Ці слова потонули в риданнях...

Запанувала тиша у залі. Вочевидь, присутні думками були в ту мить у стражденному куточку Польщі...

- Нам теж випало побувати в Польщі, - порушила тишу Валентина Набок. Там люблять українську пісню, захоплюються танцювальним мистецтвом. І знаєте, що мене найбільше вражає? І в Польщі, і в інших країнах: пісні з „виводом” сприймають, як якусь екзотику. Наш спів там просто заворожує людей! Вони так не вміють співати...

В цю мить хтось стиха починає:

Ой чий то кінь стоїть, що сива гривонька....

До того солоспіву приєднуються усі хористи. Над тим багатоголоссям дзвенять високі срібні голоси Валентини Набок та її посестер-виводчиць:

Сподобалась мені, сподобалась мені тая дівчинонька....

 

Кохання, кохання, звечора й до рання.

Ой краще б я була, ой краще б я була

Кохання не знала... відлунює у залі.

- А я зараз вас розвеселю, - обіцяє Валентина, - Думаю, дехто з вас пам’ятає нашу поїздку у польське місто Бяла Подляска?

- Авжеж!

- Ми виступали перед студентством. І от якраз посеред танцю під нашим баяністом Віктором Поштаренком раптом розвалюється стілець. Віктор падає на підлогу і, лежачи, продовжує акомпанувати танцюристам. Увесь зал слідкує вже не за танцем, а за музикантом. А він востаннє пробіг пальцями по клавіатурі, піднявся, обтрусився і хотів було залишити сцену. Та куди там! Зал стоячи скандує: "Браво Музика!”

- Так, кумедних випадків вистачало, чується голос колишньої старости хору Марії Хацаюк, - Пригадуєш, Світлано, своє "соло” у святковому концерті на сцені Жовтневого палацу? – звертається вона до сусідки Світлани Федоришин.

- Ой, і досі і смішно, і зло розбирає на себе.

- А що то було за "соло”? – запитують молоді „дарничани”.

- Та вийшла я з Олею Бражничкою на авансцену. Мені належало заводити пісню, а я стою і відчуваю, що голос кудись пропав. Ноги й руки трясуться, дух перевести не можу. Коли чую – Оля почала:

Не рубай ліщину...

Тоді вже і я приєдналася, правда, через силу:

Най горішки родить...

І далі вже пішло, як треба.

- Чомусь у нас найбільше траплялося пригод саме в Жовтневому палаці, - продовжує Марія Хацаюк. – На одному з відповідальних виступів хорової групи під час пісні у залі раптом пропало освітлення. Нам анічогісінько не видно: ні залу, ні диригента. Але ми не розгубилися і доспівали свою пісню до кінця. Зал загримів оплесками, а тоді вже й світло з’явилося...

- Зі мною теж сталося непередбачене саме не сцені цього палацу, - приєднується до розмови Людмила Дзядик. – Ми показували хореографічну композицію "Весілля на Україні”. Я виконувала партію нареченої. За сценарієм мені молодий дарував нові черевички. Я взула їх і виходжу на авансцену у нових черевичках, мовляв, дивіться, який  гарний подарунок я маю! Тупаю ногою, щоб розпочати танець – і відчуваю, що з моїми каблучками щось трапилось. Але ж не кидати сцену! І я вирішую танцювати навшпиньках. Так і зробила. І ніхто не помітив, навіть танцюристи, що мої каблучки на одній ниточці тримаються...

- Хе, та це що! Мені було гірше! – вигукнув Юрій Довгаль. – На одному з концертів у Румунії, я так захопився крутити свою ”вертушку” що не зчувся, як опинився над прірвою оркестрової ями, де стояли здоровецькі цимбали. "Ось упаду, майнула думка”, – і вже взагалі не піднімусь. Згуртувавшись, я все ж перестрибнув через інструмент, перебіг ямою, і знову вийшов на сцену...

- Зате ж і оплесків одержав море!

- Багато ми світу побачили, подорожуючи разом з ансамблем. Наше мистецтво потрібне було і тут, в Україні, і за рубежем. І ми щасливі, що мали можливість переконатися в цьому.

- То були найщасливіші наші роки.

- А ще тут багато хто з нас знайшов і своє родинне щастя, - почувся голос Наталії Довгаль. – "Дарничанка” багатьох обвінчала...

- І багатьом дала путівку на професіональну сцену, – кинула репліку Галина Чернущенко. І продовжила. – Шкода, що нинішній ансамбль не має можливості утримувати танцювальну групу.

- Зате він має могутній хор! – додає колишній учасник тенорової групи Михайло Кабан, – І подивіться, як співаки рухаються по сцені, як вони уміють перевтілюватися відповідно до змісту пісні! Ми так не вміли.

- Справді, відчувається, що виконавці живуть піснею!

- Як же ж нею не жити, – погоджується Анатолій Гонта, – вона ж і порадить, і розрадить, і розвеселить. Ми щасливі, що причетні до її долі. І як би не гірко було на душі, вона уміє зігріти нас...

- Шкода, що нині її ніжний голос глушиться чужими нам ритмами, - продовжує розмову Олена Юркова. – Вони заполонили, здається, увесь білий світ! Хоча... Досить прорватися народній мелодії крізь той ґвалт, як і молоді і старі люди з захватом слухають своє – найрідніше, наймиліше...

- А не так же й давно домінувало народне мистецтво.

- А як вболівали за самодіяльність!..

Знову й знову присутні повертаються до тих часів, коли художній творчості народу приділялася особлива увага. Згадали, як в далекому 1965 році, відправляючи "Дарничанку” в числі інших аматорських колективів у Москву та Ленінград для участі в Днях України, Володимир Щербицький, тоді Голова Ради Міністрів України, особисто оглядав делегацію. І це він розпорядився нові блакитні черевички "дарничан” замінити на червоні чобітки. Така, на перший погляд дріб’язкова помилка була негайно виправлена... Ті червоні чобітки і сьогодні слугують учасникам ансамблю...

У спогадах, розмовах швидко летять години...

Скільки б не гуляли, а прощатись час

хтось перефразовує рядок з відомої української народної пісні. І розпорядник знову бере слово:

- Ну що ж, хороші наші, – звертаюсь насамперед до ветеранів, – Ми раді, що ви не забуваєте стежку до цієї оселі, підтримуючи давні наші традиції. Ви творили історію колективу, а новому поколінню „дарничан” належить її продовжувати. Чекаємо на вас і в наступному році! Наш будинок культури був і лишається вашою домівкою. Здоров’я вам, радості, добра. І усіляких гараздів!

"Дарничани”, провівши гостей до виходу, повертаються, щоб навести порядок, прибрати приміщення. Все це робиться по-господарськи вправно, швидко. І неодмінно – з піснею...

Колектив їх настільки поріднив, що тут усі разом відзначають свої дні народження та інші приємні родинні події. А, не дай Бог, яка біда з ким-небудь трапиться, – усі поспішають на допомогу...

Без них, "дарничан”, у Будинку культури не обходяться літературні й тематичні вечори, які тут організовує заступник директора Людмила Гончар. Ця кмітлива й винахідлива жінка і глядачів уміє повен зал зібрати, і виконавців задіяти. Та не тільки дарницьких! Скажімо, на "Свято кумів” вона запросила хрещених батьків з різних районів столиці. Тут також виступили всі, хто знав "кумівські” пісні та "побрехеньки”. Разом з "Дарничанкою” вони "озвучили” свято веселими мелодіями. Як кажуть „У гостях співати – господарів шанувати”.

І свято вийшло – на славу!

Отак відпочивають „дарничани”...

У праці, в домашніх клопотах, в репетиціях і концертах пролітають літа. Незмінною лишається безмежна любов до рідної пісенної спадщини. І турбота, аби не замулилися її життєдайні джерела. Адже до цього осередку мудрості і любові знаходить стежку й талановита молодь. Їй належить дбати про колектив, примножуючи пісенну його славу! На щастя, нинішньому поколінню „дарничан” є кому передати своє уміння, свої пісні і кращі традиції колективу. 

ПІСЛЯМОВА

ШАНОВНИЙ ЧИТАЧУ.

Ось Ви й перегорнули останню сторінку цієї книжки. Сподіваємося ,вона допомогла Вам пізнати ближче тих, хто стояв біля колиски одного з  найсамобутніших аматорських колективів України,його колишніх та нинішніх учасників. Відколи на папір лягли перші рядки,відбулося чимало змін у житті ансамблю. "Дарничанка",зокрема ,здобула Гран-прі IVВсеукраънського фестивалю-конкурсу колективів народного хорового співу ім. П. Демуцького, стала лауреатом літературно-мистецької премії ім. Дмитра Луценка  "Осіннє золото". Концертні програми колективу збагатилися новими цікавими пісенними зразками. Розширилася також географія гастрольних маршрутів київських аматорів: вони побували з концертами у Москві,щороку виступають перед українською діаспорою в сонячному  Краснодарському краї. Змінився  і склад "Дарничанки". До ансамблю прийшов  самобутній виконавець українських народних пісень та дум Анатолій Доляновський. Влилися в колектив і стали своїми також молоді талановиті співаки.

Незмінними лишилися віданність учасників рідному пісенному  мистецтву та ставлення слухачів до свого улюбленця. Як і раніше, концерти "Дарничанки" збирають повні зали, в яких панує атмосфера щирості, доброти та особливої святковості.

 Хай же так буде ще довгі, довгі роки!

                                                                                                                                                                   м. Київ, 2006р.                                                                     

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017
Створити безкоштовний сайт на uCoz