продовження 3
ЮЛІЯ КОЛЕСНІК
Ця скромна, симпатична жінка-лідер у групі альтів " Дарничанки" . Своїм тембристим контральто вона впевнено прокладає "стежки" серед найскладніших пісенних лабіринтів, ведучи за собою посестер. І при цьому, тонко відчуваючи настрій пісні, уміє розкрити широку гаму почуттів і характери її персонажів…
Так колись співали її батьки - сільські вчителі. Подружжя Петрашів складало гарний домашній дует. "Мама розказувала, що нас із братом ще у колисці заспокоювали піснями ",- згадує Юлія Василівна – З її голосу і увійшло це диво в моє життя. Підростала я також серед народних мелодій, які звучали не тільки у нашій оселі. Ними повнилися вулиці мого рідного села …".
Дитинство Юлії Петраш відбігало у Літочках, поблизу Києва. Народна пісня тут була не гостею, а господинею. І стільки їх жило серед людей - не перелічити! Золотими зернятами вони падали в душу дитини і проростали глибоко любов'ю до прекрасного мистецтва. Підростаючи, дівчатко почало вплітати свій голос спочатку в сімейний дует, а пізніше і в дівочі гурти на вулиці. Тому й не дивно, що в 15 років Юлія стала учасницею хору в сусідньому селі Літках. "Там,- пояснює вона, - була десятирічка, в якій я продовжувала вчитися. А після уроків бігла в Будинок культури на репетиції. То був дуже цікавий колектив, кращий в області. Об'єднував він сто двадцять осіб. Це і вчителі та учні старших класів, лікарі, робітники Літкинського радгоспу на чолі зі своїм директором, працівники місцевої фабрики художніх виробів… Керував хором Прокіп Андрійович Терещенко, закохана в хорове мистецтво людина …".
Участь у цьому колективі, а в студентські роки - в художній самодіяльності Київського торгово-економічного інституту, стали для Юлії Василівни хорошою мистецькою школою. Вона звикла до сцени, спокійно почувалася перед будь-якою аудиторією слухачів. Отже, в "Дарничанку" прийшла з великим досвідом.
"Десь наприкінці 90-х я переступила поріг репетиційної кімнати цього, колективу, - згадує виконавиця, - раніше не мала такої можливості: робота, сім'я забирали увесь час. А як діти підросли, стали помічниками нам з чоловіком у сімейних клопотах, отоді й часу з'явилося більше. Вже можна було повернутися до пісенної творчості. Згодом і доньку свою привела в колектив. Щоправда, зараз вона тимчасово не відвідує репетиції: співає вдома своїм донечкам…".
Спілкуючись із цією симпатичною жінкою, проймаєшся її магнетизмом щирості, доброти й оптимізму. І розумієш, що ця людина - дуже щаслива.
Але так було не зажди.
" В житті кожної людини усякого трапляється, - говорить Юлія Василівна. –За мого дитинства в нашу родину прийшла велика біда: над моїм старшим братом після тяжкої травми нависла загроза каліцтва. Вісім років лікарі боролися з його недугою і таки подолали її. Можливо, на знак глибокої шани до своїх рятівників Олег і здобув вищу медичну освіту …". Нині заслужений лікар України, кандидат медичних наук Олег Васильович Петраш - добре знана в столиці людина.
Брат і сестра постійно сходяться сім'ями. Отоді вже без пісень не обходиться.
" А незгоди та негаразди нехай пливуть за водою у безвість", - говорить Юлія Василівна. І сподівається, що в роду Петрашів та Колесників усе буде гаразд.
Он уже і син та донька мають сім'ї, а мама Юля тішиться онучатами, вийшовши на пенсію. І забавляє їх піснями. Старшенька Олина донька, ледь зіп'явшись на ніжки, вже точно веде мелодію. Дарма, що не всі звуки вимовляє. Тим часом і найменшенька підростає. Незабаром випорхне з пелюшок і приєднається до сімейного ансамблю.
Радіє Юлія Василівна – є кому передати і те, що змалечку почула, і те що надбала за своє життя в аматорській творчості. Хороша зміна росте…
Григорій Гребініченко
Село Гута – одне з найкрасивіших у Богуславському районі. Сховалося воно серед розкішних лісів і мальовничих пагорбів, тому й має ще одну назву: "Карпати Київщини”.
- Звичайно, наші узвишшя мало схожі на Карпати, і смереки на них не ростуть, - говорить Григорій Гребініченко, – але гутянські краєвиди заворожують не менше, викликаючи в душі почуття радості і любові до прекрасного світу. Я щасливий, що виростав серед тієї краси. Там не можна не співати...
Григорій Гребініченко народився у 1942 році, змалечку пізнав грізний подих війни і злиденність повоєнного часу. Виростав без батька – десь на румунській землі загубилась могила солдата. Мати, тендітна, хвороблива жінка, через непосильну працю стала інвалідом, і вже з п’ятирічного віку Гриць був її єдиним помічником. Його не приваблювали дитячі ігри. Та й часу на них не вистачало. Хлопчик не цурався роботи. Піднімався на світанку, порався по господарству разом з мамою, допомагав їй на городі, слідкував, щоб куряче сімейство було вчасно нагодоване. Та найбільше він полюбляв пасти корівку. Ото вижене її за ворота, а далі вона вже сама знає дорогу до лісової галявини. І поки паслася годувальниця, пастушок лягав горілиць під крислатим дубом і слухав пташине щебетання. У тому звуковому розмаїтті вчувалися йому мелодії і маминої улюбленої „Ой, у полі вітер віє, а жито половіє...”, і гутянські дівочі пісні, вигойдані дзвінкими голосами. Саме ці дивні мелодії щовечора заколисували малого, закарбовуючись у пам’яті. Тут, серед лісу, він потихеньку собі мугикав, пригадуючи все, що зумів запам’ятати... Та якось, повертаючись з пасовиська, набрав повні груди п’янкого повітря і заспівав... І сам собі не повірив, що то його дзвінкий та чистий голос луною перекотився лісом, сягнув вище дерев і помчав далеко-далеко... Навіть птаство замовкло, прислухаючись до високого його лету. Підхоплений вітром, той срібний „дзвіночок” прилетів і до рідного двору. Зачувши його, стрепенулася мати: "Невже Гриць? А кому ж то з дітлахів співати в лісі! От тобі, Іване, і спадкоємець!” – і сльози покотилися по щоках. Згадала, як піснею Іван викликав її на побачення, як гарно співав на весіллі. А після, вечорами, обоє сідали рядком і виводили десятки мелодій допізна... Ідучи на фронт, її Іван на прощання сказав: „Не побивайся, мила моя. Ми з тобою ще не всіх пісень переспівали... По війні – доспіваємо!”
Не збулося! Очевидно, синок доспіває за батька...
Відтоді, кожного разу прямуючи з корівкою додому , Гриць посилав поперед себе пісню. Гутянці часом і самі підспівували хлопчині.
Згодом про юного виконавця дізналися в інших селах району. Його голос не раз транслювався по радіо на всю Богуславщину...
Здавалося, для талановитого юнака відкритий шлях у професіональне мистецтво. Однак, у музичне училище він не пройшов по конкурсу. Чиновники від культури "не помітили” обдарування хлопця.
Григорій не опустив руки: "Не тільки й сонця, що у вікні!” – сказав сам собі. Закінчивши курси кранівників і вже працюючи на будовах столиці, він виніс свою пісню на самодіяльну сцену. Тут він зустрів прекрасних наставників. Таємниці вокального мистецтва йому відкрили народна артистка України Віра Любимова та заслужений артист України Олександр Чулюк-Заграй. А секрети ансамблевого співу виконавець пізнав під керуванням Сергія Крапиви, Григорія Куляби, Віталія Лисенка. З 1978 року доля подарувала йому творче спілкування з ансамблем "Дарничанка” та здружила з ще зовсім молодим Петром Андрійчуком... І нині жодний концерт колективу не обходиться без Григорія Івановича...
Сьогодні, оглядаючись назад, Григорій Гребініченко не жалкує, що саме так склалося його життя...
Він був відмінним робітником, про що свідчить численні дипломи і грамоти. Немає ліку і мистецьким відзнакам. Це дипломи переможця усіх творчих змагань, які проводилися в Україні і на теренах колишнього Радянського Союзу, диплом лауреата Міжнародного пісенного фестивалю імені Михайла Машкіна, це і почесне звання "Заслужений працівник культури України”. Йому аплодували в кращих концертних залах України, в Москві, в Прибалтиці, Молдові. Його мистецтвом захоплювалися в Японії, на Мальті, в Туреччині і В’єтнамі, його гаряче вітали в Греції, Італії, Франції, Болгарії, Румунії, Австрії... І все ж найбільша радість для Григорія Гребініченка – виступати перед односельчанами. Він часто приїжджає в Гуту, і щоразу його зустрічають тут, як найріднішу людину. З ним завжди приходить гарне свято до земляків. І володарюють на ньому дві Господині: Пісня і Любов...
див.продовження 4