продовження 1

 

Розкрилена творчість

Життя його наповнене по вінця. Та є у нього дві справи, які він вважає найголовнішими: робота з "Дарничанкою” і педагогічна діяльність. Студентство Київського національного університету культури і мистецтв знає свого професора, завідувача кафедри інструментально-виконавського мистецтва як вдумливого, чуйного і водночас вимогливого педагога. Це на заняттях. А поза ними – він їхній старший товариш.

Такий він і в "Дарничанці”.

Тож, педагогічна діяльність і художня творчість – ось два крила життя Маестро. Як дві руки в людини.

З 1978 року в "Дарничанці” шліфувався і мужнів його професіоналізм. Він ніколи не боявся труднощів, бо твердо знав: Богом даний талант – то половина успіху. До нього треба ще докласти максимум зусиль, енергії і праці.

„Дарничанка” завжди була особливою любов’ю Петра Андрійчука. Тут він – у своїй стихії, у своїй родині - співучій і добрій. Його тут обожнюють і слухаються, як діти батька. І як батько, він піклується про своїх "дарничан”: радіє їхнім успіхам, переймається їхніми бідами. З ними він долав сходинки до висот майстерності, здобував перемоги в численних творчих змаганнях.

Він впевнений, що одному йому було б не під силу нести таку ношу. Завжди поруч був вірний помічник, однодумець і вболівальник, директор Будинку культури ВАТ "Київхімволокно” Володимир Петрович Биба. У нелегкий час він знайшов можливість утримувати колектив, немало робить для того, щоб мистецтвом "Дарничанки” зачудовувалися в найвіддаленіших куточках України.

Є у Петра Андрійчука і вірні побратими. Це баяністи Володимир Якимчук, лауреат Міжнародного конкурсу в Італії та Віталій Бондаренко, мистецтво якого відзначено на у конкурсі в Сан-Петербурзі. Цих віртуозів Маестро вважає кращими в Україні концертмейстерами, неабиякими знавцями народного хорового співу. Разом вони творять справжні дива в колективі.

...А колись же він і гадки не мав, що Доля піднесе йому такий дарунок. І, згадуючи дитинство, дивується: яким же непосидючим хлопчиськом, ладним на різні чудернацтва та витівки, він був. Хвала Господу, батьки карали так, щоб не вбити живої іскри в характері сина.

З ним було цікаво й весело дітворі. У шкільній футбольній команді меткий, вигадливий, він умів відібрати м’яча у суперника, втримати його, зробити точний пас і забити гол. Як і переважна більшість його однолітків, друзів по команді, Петрусь марив футболом. І бачив себе футболістом. Та доля накреслила інший шлях. На щастя! Однак переорієнтувався хлопець не одразу. Тяжіння до музики дрімало десь в глибинах душі відтоді, як вперше потрапив на сільське весілля разом з батьками. Він крутився серед музик, придивлявся до їхніх вправних пальців, прислухався до розливу мелодій і проймався цим кожною клітинкою свого єства. Воно приворожувало, кликало у коло танцю. І врешті, хлопченя опинялося серед дорослих, дріботіло ніжками, копіюючи їх...

То була перша, але не єдина зустріч з дійсно народним мистецтвом. Відтоді Петрусь радо йшов з батьками на кожне родинне свято, як на зустріч з дивною казкою...

Минали роки, підростав Петрусь. Продовжував захоплюватися футболом настільки, що на одному з тренувань навіть загубив домру, свій перший музичний інструмент, до якого прилучали батьки, віддавши хлопця до музичної школи. (Мабуть, щоб менше часу лишалося на витівки). Ця втрата не дуже засмутила малого...

Так би й загубилася цікава особистість, коли б не зустріч з народним музикою-віртуозом Іваном Михайловичем Кучером, викладачем тієї ж дитячої музичної школи. Маючи вроджений талант педагога, унікальну інтуїцію, він побачив у веселому непосиді могутній дар музиканта. І дав йому в руки баян. То була епохальна мить в житті Петруся. За кілька років він блискуче оволодів інструментом, успішно склав іспит до Тернопільського музичного училища, став студентом Київської консерваторії...

І сьогодні, беручи баян, він незмінно згадує усіх причетних до свого становлення. Крім Івана Кучера, це й викладач музичного училища Юрій Валентинович Максем, славнозвісні музиканти і педагоги Микола Іванович Різоль, Іван Адамович Яшкевич. Не забуває він і Миколу Івановича Гозулова, в якого пройшов блискучу школу диригента, згадує спільну працю з Григорієм Васильовичем Кулябою, у якого навчився працювати з хором...

Звичайно, йому, студенту консерваторії, важко було поєднувати інтенсивні заняття з працею в "Дарничанці”. Але він ніколи не скаржився. І скоро так звик до наповненого життя, що й досі не може зупинитися. І все ж, що головне в його житті: ансамбль, чи університет? На це запитання він якось відповів:

        -  Це дві гілки творчості. Вони доповнюють одна одну. Учні продовжують мою справу у різних куточках України і навіть за кордоном, розкриваючи красу українського народного мистецтва, прилучаючи юнь до прекрасного. Я радію їхнім успіхам.

"Дарничанка” – це теж осередок, де я бачу плоди своєї праці. Особливо під час концертів. До речі, саме в концертах помічаєш свої огріхи в роботі, бо глядачі дуже тонко реагують на фальш, на помилки... Та ми намагаємось відшліфовувати  пісню, тому що вона, як сонячний промінчик, кожному світить по-різному, залежно від настрою, навіть від хмаринки в небі. І  ми прагнемо її відкривати заново: знаходимо  зерно, розставляємо акценти, створюємо образ, поєднуємо зміст з дійством... Ми в кожній пісні вбачаємо життєву мить і переносимо її на сцену. Матеріали для „спектаклю” знаходимо у народно-пісенній спадщині. Вона настільки багата, що вистачить і нам, і нашим нащадкам. Треба тільки не розгубити цей скарб. В цьому і наше покликання, і всіх, хто причетний до народного музичного мистецтва.

Я щасливий з того, що разом з „дарничанами” зумів внести скромну дещицю в художню творчість України. Але все створене оцінюю не більше, як фундамент того, що зобов’язані ще зробити. Плани надзвичайно великі. Дай Боже встигнути втілити їх у життя...

Ось таке інтерв’ю. Справді, щастя цієї людини в усьому, чого торкається її талант. Та найбільш щасливим митець почувається в концертах "Дарничанки” , коли бачить повні зали, усміхнені обличчя людей, зволожені сльозами радості їхні очі. Це переконує , що не все ще втрачено в нашому житті, якщо збереглася любов народу до найсвятішої своєї спадщини – рідної пісні. Тим-то і він, і його "дарничани” завжди йдуть на зустріч зі слухачами, як на гарне свято. І несуть із собою могутній заряд сонячної енергетики та оптимізму.

 

 

Свято душі…

 

...Того зимового вечора до Колонного залу ім. Миколи Лисенка Національної філармонії України завітала весна. Вона розцвіла радісними посмішками на обличчях людей, запроменіла квітами, призначеними для улюбленого колективу, і, нарешті, задзвеніла піснею на сцені у барвистому мереживі "Привітальної "Дарничанки”. Цей хоровий танок, створений свого часу аматорами спільно з незабутнім Василем Юхимовичем та Дмитром Ткаченком, (тодішнім концертмейстером) став своєрідною увертюрою до ювілейного вечора... Затим, ніби, розступилися стіни ошатного залу, і повіяло духом лицарської відваги: то чоловічий склад ансамблю розпочав композицію "Пісні козацької слави”. Виконавці зі списами в руках, із шаблями при боці та з піснею на вустах вийшли до людей. Попереду – "осавул”, Сергій Польовий, кремезний, міцний козарлюга.

За ним – його побритими: Віктор Роспоп, Юрій Лисак, Анатолій Борушевський, Віталій Краснік, Ігор Михайлюк, Анатолій Гонта, Олександр Єнчев, Олександр Меркуль, Іван Канабас, Леонард Чаплінський, Олександр Чорний, Микола Соколенко, Віктор Дубина, Олександр Антоненко...

"Козаки” пройшлися маршем авансценою, вишикувалися в глибині, продовжуючи пісню. На неї відгукнулося й жіноцтво, що висипало назустріч воїнам. І попливли мелодії, в яких постала сама Доля козацькая з радощами і печалями мирного життя, походами і кривавими січами в лиху для рідного краю годину... Прозвучала й та, що, дякуючи ансамблю, облетіла всю Україну, завороживши серця красою мелодії і слова "Гуляв я три роки”. (Солісти – Віктор Роспоп та Леонард Чаплінський). Присутні слухали її, затамувавши подих, і проймалися співчуттям до парубка, який втратив спокій, покохавши дівчину. Та от біда – не віддають за нього кохану! І тоді він „узяв та й украв” свою милу, як це колись зробив його батько.

Нагорода виконавцям – бурхливі оплески.

Та чи не найбільші овації викликала фінальна пісня композиції, коли під склепінням залу загриміло:

Хай живе, хай живе вільна Україна,

Хай живуть, хай живуть славні козаки!

Хай цвіте, хай цвіте червона калина,

Нехай згинуть воріженьки на вічні віки!

Люди, стоячи, аплодували в такт мелодії і співали разом з "дарничанами”.

Відзвучали останні акорди. Диригент повернувся обличчям до слухачів, широко розкинув руки, неначе для обіймів, і разом з виконавцями низько вклонився залу.

Під оплески колектив залишив сцену, поступившись місцем своєму солістові, заслуженому працівникові культури України, лауреату Міжнародних та Всеукраїнських фестивалів Григорію Гребініченку. Його сильний, красивої окраси тенор полонив слухачів. Порадувала їх і володарка срібного сопрано, лауреат пісенного фестивалю імені Михайла Машкіна Світлана Чумакова, виконавши закарпатську народну пісню "Дай ня, мамко, дай ня”.

І знову на сцену вийшов хор, щоб подарувати своїм шанувальникам дві чудові народні перлинки: "Червоную калиноньку” та "Птичку невеличку”. А потім „дарничани” "освідчилися” в любові рідному краю, виконавши разом з Григорієм Гребініченком пісню Марка Костецького на вірші Олекси Новицького "Люблю я тебе, Україно”...

Другу частину ювілейної програми розпочало тріо баяністів у складі художнього керівника колективу Петра Андрійчука і обох концертмейстерів: Віталія Бондаренка та Володимира Якимчука.

А дебютувало тріо за кілька тижнів до ювілею у Відні, де "Дарничанка” брала участь у традиційних передріздв’яних святах, завоювавши собі численну аудиторію нових шанувальників. У Колонний зал музиканти зуміли перенести світлу, благородну ауру великого Моцарта, виконавши першу частину "Маленької нічної серенади”.

Своєрідним місточком від класичної музики до фольклору послужив парафраз Миколи Дяченка на тему української народної пісні "Ой у полі криниченька”... А потім на сцені знову ожила пречудова казка... У захоплюючому дійстві, у мереживі танцювальних рухів, у пісенній красі оживали образи сивої давнини і нашого сьогодення. Слухачі сумували разом із сивою вдовою з пісні Петра Андрійчука на вірші незабутнього Дмитра Луценка "Листи”, з хвилюванням сприймали синівну сповідь "Дорога до матері” кримського композитора Віталія Лазаренка та поета з Херсона Анатолія Кичинського. До речі, це була прем’єра в ювілейному концерті, як і народна балада "Ой, ішли чумаченьки”, та пісень "Ой, на горі висока могила” і "Як пішов я в ліс по дрова”.

Полонив присутніх і виступ вокального квінтету у складі лауреатів пісенного фестивалю імені Михайла Машкіна Світлани Чумакової, Юлії Колеснік, Віктора Роспопа, Ліонарда Чаплінського та Віталія Красніка. Пісні "Бочечка” та "Василь”, опрацьовані Петром Андрійчуком, постали як фрагмент народного гуляння, настільки правдиво, невимушено виконавці розіграли обидва сюжети.

Нікого не лишили байдужими і двоє талановитих жартівників – Світлана Кузнєцова і Анатолій Гонта. Їхні пісенні  веселинки, так званий "Співучий гумор Павла Глазового”, викликав і сміх, і овацію залу.

Настав час і останнього виходу ювілярів з композицією "Дарницькі забави”. Тут виконавці залишилися сам-на-сам з піснею: диригент стояв за кулісами, спостерігаючи за ними. А перед глядачами розгорнувся чудовий спектакль, в якому жили і діяли такі різні за характером, і такі однаково милі пісенні персонажі. Це й симпатична пара з пісні "Ой мельнику, мельниченьку” (солісти – Катерина Суліма і Анатолій Гонта), це й гурт козаків та весела шинкарочка, роль якої виконала Валентина Набок, це також симпатичний парубок, спантеличений красою незнайомої дівчини, у пісні „Як пішов я в ліс по дрова” (солісти – Світлана Рогоза та Анатолій Борушевський)...

Того вечора слухачі "побували” і на козацькому весіллі. Аматори надзвичайно правдиво передали атмосферу цього родинного свята через пісню Ігоря Якубовського. А у фіналі композиції декому з присутніх пощастило навіть разом з "дарничанами” виводити хоровий танок "Ой, послала мене мати до Дунаю хусти прати”.

...Завершилася художня частина вечора під шквал оплесків, під вигуки "Браво”, "Мо-лод-ці!”. А потім були ще й численні нагороди, різні відзнаки, цінні подарунки і всьому колективу, і окремим виконавцям. І не було кінця оваціям, щирим словам вдячності, вітанням...

Виконавці знову й знову виходили на сцену, співали на прохання публіки. І, зрештою, у залі зазвучало:

Добрі люди най жиють,

Многі літа най мають,

Многії літа, многії літа.

Во здравіє, во спасеніє,

Сотворити, Господи,

Многії літа!

Так "Дарничанка” попрощалася зі своїми шанувальниками... А за тиждень для тих, хто не зміг потрапити до Колонного залу ім. М.В. Лисенка Національної філармонії України, колектив продублював ювілейний концерт вже у своєму рідному Будинку культури.

Обидва концерти вилилися у яскраве свято української народної творчості. А втім, де б і коли б не виступала "Дарничанка”, скрізь і завжди її мистецтво сприймалося як дарунок на щастя, на радість, на добро людям! 

Кажуть, коли людина прожила на Божому світі сорок років, вона обов’язково повинна повернути погляд назад і подивитись на те, як зорав своє поле, що посіяв і що там  зійшло. Ось уже й відлічила зозуля 40 років заслуженому народному ансамблю пісні і танцю України „Дарничанка” будинку культури ВАТ "Київхімволокно” під орудою заслуженого працівника культури України, професора КНУКіМ Петра Андрійчука.

Люба, рідна "Дарничанко”. Будь впевнена в тому, що твоє поле сьогодні буяє золотавим житом, наповненим добірним зерням, колосом пшениці по всій нашій неньці Україні. Твоє сорокарічне поле, "Дарничанко”, підтримане в небі крилатими журавлями, а на святій землі – джерельними водами української криниці.

Згадай лише декілька поїздок на Південь нашої Вітчизни. Запорізька область. Таврійські степи. Села, в яких давно забиті вікна клубів, села, в яких люди за свій вік не зустрічалися з живим артистом. Оголошення на дверях школи: "Просимо на концерт "Дарничанки” приходити зі своїми стільчиками”. І старенькі згорблені бабусі йшли на зустріч з твоєю піснею, "Дарничанко”, зі стільчиками, прив’язаними на спині. Не вміючи, вони аплодували тобі і за кожною піснею щиро плакали. Бо то була їхня пісня, пісня їхньої душі, пісня їхнього прожитого нелегкого життя.

А пам’ятаєш, як тобі 80-річна жінка з останніх своїх пожитків спекла пирога, а потім просила не погребувати, прийняти його з її натруджених рук.

Згадай, як після концерту йшли за автобусом люди і молились, охрещуючи його з усіх сторін та благаючи в Бога щасливої тобі дороги.

Незабутні зустрічі 9 травня в селах Відножино, Тополине, Мала Білозірка. Парк, в якому ти виступала, був увесь в буйноцвіті бузку, шипшини. І полилася твоя пісня. А в кінці вийшов до тебе ветеран Великої Вітчизняної війни на двох милицях, а під рукою букет квітів. Він тоді тихо тобі сказав: „Чого ж ти, "Дарничанко”, не приїжджала на це свято, коли нас ветеранів, в селі було 81. А сьогодні лише для п’ятьох ти зробила свято душі”. І заплакав гіркими чоловічими сльозами.

А пам’ятаєш Кіровоградщину? Клуби, двері яких не відчинялись по 5-10 років. І в одному селі проводжали на військову службу трьох синів. Повно людей в холодній залі і море тюльпанів в руках. І коли зазвучала твоя, подарована цим хлопчикам рекрутська пісня "Дай ми, мамо, шклянку рому”, в абсолютній тиші було чути лише схлипування матусь та батьків. А на сцену пливли й пливли яскраві тюльпани...

Від твоїх "Дарницьких забав” підтанцьовували на Черкащині, Полтавщині, Одещині, Тернопільщині, Чернігівщині, Львівщині, Рівненщині, Вінниччині, Херсонщині, Закарпатті і в Криму...

Правдиві слова директора школи №7 міста Енергодара Тетяни Скиби: "Ти, "Дарничанко”, за один приїзд робиш для людей більше, ніж наші політики за десять років”.

Кажуть, колись Бог зустрівся з одним чоловіком і запитав у нього, чому він такий сумний. Чоловік відповів, що він дуже любить тепло, а Сонце гріє, на жаль, не кожен день. Тоді Господь сказав йому: "Я дуже хочу, щоб ти був щасливим. А щоб тобі було завжди тепло на душі, я тобі віддаю пісню. Бери її, тримай біля себе щодня, люби і бережи цей дар і обов’язково ділися ним з людьми”.

Кожному з твоїх дочок і синів, "Дарничанко”, Бог подарував пісню, яку ти впродовж 40 років безмежно любиш, ревно бережеш та щедро даруєш людям. Щастя тобі, рідна "Дарничанко”, широких і сонячних доріг та гарних людей навколо.

Навіки закохана в тебе Людмила Гончар,

заступник директора середньої школи №234

м. Києва 

"Дарничанка” – визнаний лідер вітчизняного аматорського мистецтва. Невипадково фахівці ставлять її в один ряд з провідними професіональними колективами. Сценічний рух, відсутність диригента в ігрових епізодах аж ніяк не впливає на художню якість. Артисти мають великий сценічний досвід, тонке відчуття ансамблю... Спів "Дарничанки” тішить чистотою інтонування, тембральним розмаїттям, багатством динамічних відтінків і чіткою дикцією... Колектив став виразником глибокого патріотизму. Недаремно ж газета "Культура і життя” зазначила: "Там, де співає "Дарничанка” всі стають українцями...”.

Станіслав Павлюченко,

народний артист України, професор Київського національного університету культури і мистецтв 

Милі наші "дарничани”! Це ж яке свято ви привезли нам! Та ми такого зроду не бачили! Останні роки нас обминають і артисти, і пісні! Колись хоч по радіо почуєш їхні голоси, а тепер і радіо оніміло. Кажуть, хтось дроти поздирав. Думали, що вже довіку ніхто не зазирне у наше глухе село. Аж тут – такий дорогий дарунок – ви приїхали. Ми б тепер і гори перевернули, стільки сил і радості подарували нам ваші пісні. Низенький вам уклін за це!

жителька села Тополине Василевського району

Запорізької області 

Це високопрофесіональний мистецький колектив із власним оригінальним репертуаром, яскравим творчим обличчям, сутність якого лежить в органічній єдності усіх складових народного мистецтва: - пісні, руху, музики, слова, вбрання, що перетворює концертну програму в музично-театральне дійство... Виконавці роблять усе легко, невимушено, їхні рухи по сцені жодною мірою не впливають на якість співу...

Станіслав Семеновський,

заслужений працівник культури України,

художній керівник ансамблю пісні і танцю "Колос” Національного аграрного університету 

У наш час, на превеликий жаль, мало радості випадає людям. А от "Дарничанка” уміє заповнити цю нішу. Подивіться, якими просвітленими стали обличчя славненців! Вони з захватом сприйняли кожен номер концерту, зачарувавшись чудовим мистецтвом. Колектив обдарував кожного тією енергетикою, яка вселяє в душу віру, що все буде добре у нашому спільному Домі.

Олександр Гаврилов,

заслужений працівник сільського господарства, Герой Соціалістичної Праці, директор держплемзаводу "Славне”, Крим 

Вже після короткого знайомства з "Дарничанкою” у мене склалося непохитне враження, що цей колектив є своєрідним "суспільством у суспільстві” з власними ненаписаними законами, що сповідують наймогутніші принципи добропорядності, взаємодопомоги, взаємної приязні і розумної дисципліни. "Дарничанка”, успадкувавши все найкраще від минулого в національному мистецтві і людському спілкуванні, продовжує зачудовувати своїми піснями, добірним, "незаспіваним” репертуаром, стабільно високим виконавським рівнем усіх прихильників прекрасного в Україні та за її межами, які не стали жертвами "мас-культури” і "зірок” фонограм.

Поспілкувавшись з "Дарничанкою” трохи більше тижня в Україні та під час її виступів у Відні, а з її художнім керівником Петром Андрійчуком вже тривалий час підтримуючи найтепліші дружні стосунки, все частіше запитую себе: як відбувається добір людей до такого колективу? Звичайно ж, не лише за якостями музично-пісенної гармонії, а, мабуть, і за найвищою житейською гармонією – врівноваженням неоднакових людських характерів, поєднанням сильних сторін особистостей, підпорядкуванням часто егоїстичного "я” колективному "ми”. В цьому, я переконаний, ще один талант Петра Андрійчука.

Слухаючи одного разу неформальний спів милих "дарничанок” в автобусній аудиторії по дорозі Відень – Чоп, їхнє виконання популярних стародавніх і сучасних романсів, я намагався умовити маестро поступитися своїми художніми принципами і смаками і включити ці твори до репертуару ансамблю, але він залишився вірним своєму жанрові. Можливо, під час наступних спільних відряджень в Росію чи кудись ще далі, мені пощастить зламати незламного Петра.

Станіслав Лазебник,

Надзвичайний і Повноважний Посланник України,

член Національної спілки журналістів 

В Україні є чимало ансамблів, котрі репрезентують народний мелос, але „Дарничанка” посідає осібне місце в цій когорті. Той, хто хоч раз побував на концерті, не залишиться байдужим до високої виконавської майстерності, бездоганного підбору голосів й прекрасного розмаїття репертуару. У вашій уяві відгукнеться спогадом рідне село, скрапне сльозою недоля тяжкої минувшини й висока погорда за героїчну мужність наших славних звитяжців. Побажаймо ж нашій „Дарничанці” і, зосібна, її керівникові Петрові Андрійчуку щасливого довголіття і творчих звершень.

Василь Скуратівський,

письменник, народознавець, фольклорист 

див. продовження 2